Договір страхування

Зміст договору як спільного вольового юридичного акта сторін становлять умови, на яких укладена їх відповідна угода. Законодавством визначені умови, які повинні міститися в договорі страхування (ст. 16 Закону «Про страхування»), а також передбачається, що договори страхування укладаються відповідно до правил страхування. Правила страхування — це локальний нормативний акт страховика, який містить умови конкретного виду страхування і підлягає реєстрації в Державній комісії з регулювання ринків фінансових послуг при видачі ліцензії на право здійснення відповідного виду страхування. Закон «Про страхування» встановлює окремі вимоги до правил страхування (ст. 17).

На сьогодні існує два підходи до визначення в законодавстві договору страхування. При цьому прибічники обох підходів зазначають, що з теоретичної точки зору є правильним на початку статей нормативного акта, в яких йдеться про договір страхування, дати загальне визначення договору страхування. Однак виходячи з того, що визначення договору має значення лише за умови відповідності його двом вимогам: по-перше, визначення повинно охоплювати всі різновиди даного договору, а по-друге, визначення повинно дати можливість відрізнити цей договір від всіх інших договорів, тобто воно не повинно страждати надмірною абстрагованістю. Окремі вчені вважають, що не можливо дати загальне визначення договору страхування, яке б з одного боку охоплювало все різноманіття договорів страхування, а з іншого — не було надмірно абстрагованим. Необхідно давати окремі визначення договору особистого страхування і договору страхування майна та відповідальності. Цієї позиції, зокрема, дотримувалися автори Цивільного Уло-ження Російської імперії. Як зазначав з цього приводу О.Йоффе, «радянські юристи не ставлять під сумнів єдність інституту страхування, але обґрунтовують його по-різному» [13]. Дискутуючи з В.Райхером, з одного боку, а також із К.Граве і ЛЛунцем, з іншого, — єдність договору страхування він вбачав в тому, що «всі види страхування слугують єдиній меті: відшкодуванню майнових втрат, що раптово виникають, шляхом іх розподілу між якомога більшим колом суб'єктів. Економічні потреби створення правового інституту не завжди отримують у ньому безпосередній відбиток. Але в кінцевому рахунку тільки їм він зобов'язаний і єдністю свого змісту»[12, 731].

Цей підхід до визначення договору страхування отримав своє вираження у положенні ЦК УРСР, а саме в ст. 371, в якій наводилося визначення договору особистого страхування та договору майнового страхування через призму обов'язків сторін (страховика і страхувальника).

Прибічники іншого підходу дають єдине визначення договору страхування шляхом введення узагальнюючих категорій — єдиних для всіх видів договору страхування. Саме таким шляхом пішли укладачі ЦК України. Такий підхід законодавця не можна визнати абсолютно вдалим, оскільки при цьому не враховуються особливості окремих видів страхування, від яких залежать умови договору. З огляду на це, на мою думку, в проекті Закону України «Про договір страхування», розробка якого передбачена Програмою розвитку страхового ринку України на 2001—2004 роки, бажано було б виділити різновиди загального договору страхування.

Досліджуючи правову природу договору страхування, варто зазначити, що в системі цивільно-правових договорів він належить до договорів про надання послуг. Головна особливість цієї групи договорів в тому, що надання послуги невіддільне від діяльності особи -послугонадавача ( у нашому випадку надання страхової послуги невіддільно пов'язане із діяльністю страховика), а корисний ефект такої діяльності полягає в самому процесі надання послуги.

3. Страхове зобов'язання. Основні страхові поняття.Учасниками страхового зобов'язання, які пов'язані між собою правами та обов'язками, є, з одного боку, страховик, а з другого — страхувальник. Стра¬ховиками визнаються юридичні особи, які створені у формі акціонерних, повних, командитних товариств або товариств з додатковою відповідальністю з метою здійснення страхової діяльності в Україні, а також одержали у встановленому порядку ліцензії на здійснення цієї діяльності.

Загальна частка іноземних юридичних осіб та іноземних громадян у статут¬ному фонді страховика має не перевищувати 49 відсотків.

Предметом безпосередньої діяльності страховика може бути лише страхуван¬ня, перестрахування і пов'язана з ними фінансова діяльність. Іншими видами ді¬яльності страховик може займатися лише у випадках, передбачених чинним за¬конодавством.

В Україні серед страхових об'єднань одне з перших місць займає Національ¬на акціонерна страхова компанія "Оранта". Вона здійснює на території України: а) усі види державного обов'язкового страхування майна підприємств, організа¬цій і громадян, добровільного особистого й майнового страхування, а також інші види державного обов'язкового страхування відповідно до чинного законодав¬ства України; б) проведення запобіжної та інвестиційної діяльності, перестраху-вальних операцій, у тому числі в іноземній валюті; в) розвиток ділового співро¬бітництва із страховими організаціями інших країн, ведення спільної страхової діяльності. З метою створення умов для конкуренції у сфері страхової діяльності та підвищення якості страхових послуг визнано за доцільне відмовитися від мо¬нополії держави на страхову справу. Отже, на страховому ринку в міру його формування діятимуть конкуруючі між собою державні, акціонерні, взаємні, коо¬перативні товариства та асоціації, що мають право залучати до своєї діяльності страхові організації іноземного капіталу.