Культура Київської Русі
Особливе місце і специфічний вияв у становленні самосвідомості Київської Русі належать церковному обрядові, який, як відомо, об’єднує засоби виразності та впливу, він є дією й візуальною присутністю. Людина, потрапляючи в атмосферу літургійної піднесеності, звучання божественного слова та співу, звернених до неї праведних очей із зображень святих, Христа, його апостолів, Богородиці, переживає складні почуття й помисли, прагнучи позбутися земних гріхів, очистити душу, підноситься над буденним. Страх і трепетність, благоговіння, зречення суєтності буття, сповненість любов’ю і всепрощенням та багато інших непересічних почувань, безперечно, мали свій вплив, проникали до найглибинніших основ самоусвідомлення себе й світу.
Поступово, з моменту прийняття християнства, в Київській Русі почали озвичаюватися так релігійні норми, які мали піднести з буденності до високості авторитет церков і монастирів, чудотворність ікон і тих, хто їх дарує людові. Утверджувався ореол святості – особливо у зреченні земних спокус, утіх і благ. Крайній вираз такого усамітнення від світської суєтності мало затвірство, пустинництво, самообмеження в будь-яких удоволеннях плоті, поступово вгасання її. Таких людей вважали блаженними, найближчими до Бога, а самі вони могли володіти обдаруванням зцілення інших, пророцтво. Поширення монастирів і чернечого затворництва, самопожертва в ім’я спасіння від гріха не в цьому, сповненому зла і спокус, а в тому, горньому світі, - ця традиція прийшла з Візантії разом з утвердженням і поширенням християнства серед слов’ян. У 8 столліті на Русі було вже близько 50 монастирів, 17- тільки в одному Києві. Чернецтво стало впливовою силою. Відповідним чином уся монастирська й церковна система сприяла не лише подальшому зміцненню християнської віри й витісненню *бісівських* язичницьких розгульних традицій, а й рівною мірою це були мобільні, найзахищеніші від випадковестей центри духовного життя, оскільки саме в церквах і монастирях відкривалися школи, створювалися скрип торії для переписування перекладів на церковно-словянску мову богословської літератури, уславлених авторів, першими серед яких були добре знані у християнському світі Василів Великий, Іоанн Златоуст та інші. Набували власного досвіду й незалежності школи іконопису та малювання мініатюр, у монастирях і соборах створювалися книгозбірні.*Києво-Печерський Патерик* (збірка проповідей про будівництво монастиря, його засновників і перші ченців) став більш ніж пам’яткою духовної культури з досить важливими деталями, що характеризують епоху. Інтерес до цієї книги супроводжував її з моменту створення. Патріотизм і поетична чарівність простоти й вигадки оповідей Патерика зумовили його популярність серед читачів протягом тривалого часу. Цьому історичному й духовно-культурному документові в певному розумінні не було рівних. М.С.Грушевський стверджував, що *Патерик і Кобзар се були дві найпопулярніші українські книги* . складено Печерський Патерик трьома особами – єпископом Симоном, ченцем Полікарпом і Нестором Літописцем.
Серед тих, кого прославляв Патерик, був ікономаляр Алімпій: *Ікони писати був він великий майстер* . Завдяки своєму талантові, працьовитості, чесності й некорисливості він здобув неабиякий визнання на Русі. Дивувався великім хистом Олімпія, прочувши про все це, і князь Володимир. Одному з його ікон князь узяв до церкви, яка за його велінням будувалася в Ростові. За легендою, поданою в Патерику, коли ця церква обвалилася, ікона збереглася неушкодженою – таку чудотворну оберегову силу мав дар ікономаляра щодо свого творіння.
Ідеалом на Київський Русі стає страстотерпець, той, хто в чистоті своїй і невинності є жертвою сил зла і страждає за гріхи інших. Першим ідеальними образами були Борис і Гліб – молодші сини князя Володимира Святославина. В міжусобній боротьбі, що почалася після смерті батька, вони були вбиті. Про князів Бориса і Гліба розповідає Нестор Літопицесь. Названі винуватці й ті, хто безпосередньо звершував це зло. Головний із них – Святополок, прозваний народом Окаянним. У цій короткій розповіді чітко вирізняється релігійна спрямованість у висвітленні трагічної повчальної події. Історичний факт набуває *страстотерпців Христових* , заступників Руської землі, що зціляють тих, хто приходить до них, *вірою і любов’ю* . У своєрідному апогеї Нестор бачить радість велику в перемозі добра над злом, світла над тьмою: *Радуйтеся, божестви ним світлом для всіх осіянні! Ви весь світ обійшли, бісів відганяючи, від хвороб і зціляючи, світильники предобрі і заступники теплі, біля Бога сущі, блаженними промінням вічно осяяні, мужні страстотерпці, провісники душ вірним людям. Звеличила вас світлоносна небесна любов, через неї успадкували ви всю красу небесного життя, славу і райські яства, світ розуму і красну радість* .
В такій витонченій стилістиці й умілому поєднанні земного і потойбічного можна пізнати як сам ідеал страстотерпця – захисника землі Руської, так відчути найболючіші турботи, які поставили перед світлими умами. Протистояння добра і зла, світла і темряви, всеперемагаюча сила любові і віри в заступництво – усе набуває космічних, а в той же час пройнятих щирістю співчуття земному світові, величин.
Використана література.
Навчальний посібник для студентів гуманітарних спеціальностей вищих закладів освіти. Історія світової культури. Київ *Либіть*, 2000 рік.