Культура Київської Русі
Ще до прийняття християнства, особливо перед утворенням держави Київська Русь, відбулося інтенсивне економічне й культурне зростання племінних князівств на Придніпров’ї. Так, у 7-8 століттях існували широкі торгівельні зв’язки з Іраном, Візантією, арабами. У 7 столітті на Придніпров’ї місцеві майстри виробляли речі високої цінності (посуд, зброю, прикраси), в яких засвоювалися чужоземні впливи й творилася своя культура. Отже, за всієї рішучості заходів щодо зміцнення християнства на Русі не повинно залишатися поза увагою й те, що її попередня культура вже ввібрала в себе традиції і вплив як східної, так і західної цивілізацій, але при тому не втратила власних культурн-етнічних особливостей.
Вже ніяка сила не могла зруйнувати те, що було зрощене з давніми звичаями, які мали для русича привабливі риси. З цього приводу Л.Нідерле, характеризуючи місце музики й пісні в житті слов’янина й маючи на увазі християнізацію культури та опір їй, писав: *Церква безуспішно намагалися викорінити ці бісівські чи сатанинські пісні й танці. Все було даремно. Народ прагнув до цих розваг, музика, яка їх супроводжувала, була йому в сто разів милішою, ніж монотонні пісні в церквах. У 1068 році Київський літописець гірко скаржиться на те, що на розважальних святощах повно народу, тоді як церква озія порожнечею.
Язичництво у слов’ян тривало довго навіть після офіційного прийняття християнства з’явилося двовір’я. Хоч цей термін досить умовний, оскільки людина не може належите до двох вір одночасно, але те, що християнська церква змушена була змиритися з визнанням, а точніше з використанням усталеної атрибуції, дає привід для такого розуміння. Необхідно зважати й на іншу обставину – католицька церква на відміну від православної була непоступливою у своєму запереченні язичницьких ідей та явищ, православна ж часто намагалася пристосувати старі вірування до церковних обрядів, у результаті чого вони збереглися більшою мірою.
Одною із царин культури й форм самосвідомості Русі стало набуття історичних знань. Історична самосвідомість, багату поживу для якої давали перекази, що збереглися в пам’яті народній, літописаннях і хроніках, засвідчує один із найвищих рівнів як самої культури, так і усвідомлення русичем своєї належності до Руської землі.
В цьому ряду джерел, безперечно, особливе місце посідає * Повість минулих літ * Нестора Літописця. Писався твір у Печерському монастирі. І з’явитися міг тільки як результат величезної попередньої роботи. За самим його змістом можна судити, скільки джерел було зібрано й осмислено завдяки зусиллям не одного покоління. Б.Д.Греков, спиняючись на обставинах появи *Повісті минулих літ*, зазначає, що сам її автор (Нестор) – це вчений свого часу, якому вдавалося піднятися до свідомості зв’язку світових явищ* . Для написання цього твору була проведена довга й наполеглива робота. Вже існували писання попередників, які необхідно було освоїти. Вивчалися грецькі хроніки, особливо *Хроніка* Амартола і його продовжувача – Симона Логофета. Знає літописець Нестор *Хронограф* , *Летописец в скоре* Никифора, *Житіє Василя Нового* , *Одкровення Мефодія Патарського* , слов’янські перекази про здобуття грамоти слов’янської, джерела про апостола Андрія, договори з греками; відомі йому народні перекази, історичні пісні. Обізнаний він із княжими архівами, а також численними свідченнями.
Книги, що надходили в основному з Візантії та південнослов’янських країв, задовольняли зростаючі запити з найрізноманітніших галузей знань, хоч і в певній релігійній оболонці. Найдавнішими збірниками, що збереглися до наших часів, вважаються *Ізборники Святослава* (1073 і 1076), *Ізмарад*, *Злата Матиця* , *Златоуструй* , *Бджола* (містить мудрі поради, дотепні народні спостереження, філософські істини).Знавець письменної мови й книжної мудрості дуже високо підносився на Русі. Клим Смолятич, котрий певний час був митрополитом (1147-1154 рр.), шанований серед учасників *своєю освіченістю й розумом* , як зазначає С.Єфремов. *Бысть книжникь и філософ такь, якоже в Рускои земли, не бяшеть* - ці слова з літопису часто наводяться в дослідженнях творчої спадщини Клима Смолятича, яка, на жаль, збереглася в малому обсязі. Послання його до Фоми має полемічний характер, і саме це викликає великій інтерес до літературної пам’яткі. Фома дорікає своєму опонентові за гордовитість і за те, що той пишається вченістю, вдаючи з себе філософа й не несеться високо й слави людської не шукає, і не од чужих письменників бере думки, а тільки символічно святе письмо витлумачує.* Пастиреві мало праведного життя, - передає суть цієї полеміки С.Єфремов, - треба йому ще бути й добре освіченою людиною.
Самоусвідомлення себе східними слов’янами як етносу зі славними історичними й давніми культурними традиціями, з прагненням до незалежності переосмислювалося в контексті однієї з найупорядкованіших у своїй ідеологічній і моральній системі релігії – християнства. Ідеал, який проповідувався в найголовніших християнських настановах – Святому Письмі, повсякденного життя й високої духовності.
Основні орієнтири мораль-духовного вдосконалення, що покладалися на християнина, особливо чітко проглядаються в найзначніших літературних творах Київської Русі, серед яких *Слово про закон і благодать* митрополита Іларіона. Привертає увагу своєрідна програмність цієї пам’ятки, де йдеться про необхідність оновлення у вірі, що шириться серед народів. *Гоже благодаті, - говориться в *Слові* Іларіона, - й істині на нових людей засяяти… новому вченню – нові міхи, нові народи* .