Чорноморський флот в період діяльності Центральної ради, Гетьманату та Директорії
З призначенням на посаду морського міністра старшого лейтенанта М.Білинського процес створення морської піхоти отримав своє продовження. Формування нових морських частин проходило з урахуванням можливостей особового складу виконувати бойові завдання як на узбережжі Чорного моря, так і у разі необхідності, на суходолі [36].
Окупація Чорноморського узбережжя та міст-портів Одеси, Миколаєва, Севастополя. Маріуполя військами Антанти змушує 3 лютого 1919 року перенести відділ командування морським полком до Вінниці, а згодом, за погодженням з Військовим Секретаріатом ЗОУНР до Коломиї. 24 березня 1919 року наказом за № 1/102/54 було затверджено штати 1-го Гуцульського полку Морської піхоти та призначено його командиром сотника В.Гемпеля. Після чого полк прибув до Рівного, отримав зброю та технічні засоби й вирушив на фронт під Київ.
До квітня 1919 відбуваються зміни у складі уряду УНР. Директорія очистилася від найбільш радикальних прорадянських елементів. У середині лютого подав у відставку В.Винниченко. Зміни в уряді змусили Морського Міністра М.Білинського подати у відставку з виявленням власного бажання очолити 7-му Дивізію Морської Піхоти, яка в цей час перебувала на фронті.
24 квітня 1919 року Морським Міністром стає капітан 1 рангу М.Злобін.
14 липня 1919 року в Кам’янець-Подільському починається формування 2-го полку Морської піхоти, який очолив поручник І. Сич. А вже 29 липня, продемонструвавши під час інспекторського огляду високі стройові та бойові навички в присутності Морського Міністра, він вирушив на фронт до місця перебування штабу Морської Піхоти.
Про бойовий шлях морської піхоти у складі Української Армії залишилися спомини багатьох учасників подій. Надзвичайно високу оцінку їй дав командувач генерал Омелянович-Павленко, до армії якого входили морські підрозділи.
Після формування у 1920 році у Києві Української Дніпровської флотилії і “флотського півекіпажу”, з його складу було виділено курінь морської піхоти, який у майбутньому став екіпажем бронепоїзду “Чорноморець”, що беззмінно воював проти більшовиків до самого останнього моменту, прикриваючи 21 листопада 1920 року під Підволочиськом перехід українських військ за Збруч. За значні бойові заслуги у боротьбі з ворогами Української Держави наказом Головного Отамана військ і флоту Симона Петлюри окремим наказом було оголошено про право носіння однострою морської піхоти всім старшинам, які служили в морській піхоті.
Після переходу української армії на територію, яка була під владою Польщі, Військово-Морське управління продовжувало виконувати свої функції з метою організації та збереження підвладних частин. З ліквідацією органів влади Української Народної республіки було проголошено про розформування Військово-Морського міністерства.Залишаючи Україну в квітні 1919 року, війська Антанти прихопили більшість кораблів Чорноморського флоту перевівши їх у Стамбул, де відбулася їх передача уряду Південної Росії, до якої Франція мала відповідні симпатії. Після проголошення про утворення “Бази Російського Чорноморського Флоту”, кораблі було повернуто до Севастополя, що знаходився під владою білогвардійських військ генерала Врангеля. Ці кораблі прийняли участь у боротьбі з більшовиками, а потім саме на них відбулася славнозвісна евакуація білої армії разом з біженцями до Стамбулу. Кораблі, що не вийшли в море з технічних причин та залишилися у Севастополі, потрапили до рук червоних і увійщли до складу Красного Флоту УРСР, який почав формуватись під наглядом утвореного 28 березня 1919 року Морського управління Наркомвоєна УРСР. Бойовий склад кораблів Червоного флоту був незначний. Флоту належав один підводний човен “АГ-22” та два десятки тралерів, близько п’ятидесяти катерів та декілька допоміжних суден, сім лінкорів, один крейсер, 4 есмінці та швидкохідні бойові катери, які були в неробочому стані, зіпсовані під час відступу білогвардійців.
На суднобудівних заводах Миколаєва знаходилися 1 лінкор, 4 крейсери, 8 підводних човнів та 30 десантних кораблів, із загальної кількості яких, враховуючи економічні можливості, Рада робітничо-селянської оборони України визнала за необхіднае добудувати 8 підводних човнів, 2 есмінця та поповнити базу підводних човнів.
Однак ці кораблі Україні, хоча б і радянській, так і не надійшли. За підписаною 1 червня 1919 року військово-політичної угодою між радянськими республіками Росією, Україною, Латвією, Литвою та Білорусією всі військово-морські структури Української РСР було підпорядковані Народному комісарові з морських справ РСФСР та, на початку серпня, передано до складу військово-морських сил Радянської Росії.
В цей час кораблі, що перейшли до Стамбулу, було переведено до французького колоніального порту Бізерта у Північній Африці. Радянський уряд висунув свої права на ці кораблі, вимагаючи від Франції повернути їх у Росію. Французький уряд цю вимогу виконувати відмовився, посилаючись на заяву, яка була надіслана до Ліги Націй Урядом УНР (який в той час був в еміграції) та заявив рішучий протест. Після цього деякі кораблі було включено до складу французького флоту, а решту розпродано на металобрухт.