Чорноморський флот в період діяльності Центральної ради, Гетьманату та Директорії
Більшовицька агресія проти України змушувала вести негайні пошуки союзника. Орієнтація на країни Антанти стає неможливою з декількох суттєвих причин. В першу чергу тому, що це означало б продовження світової війни, по-друге, УНР була відрізана від країн Антанти фронтом, тому підтримка з їх боку була неможлива. Переговори із країнами австро-угорського блоку були останньою надією на порятунок УНР. Але для проведення цих переговорів, починаючи з 27 грудня 1917 року (9 січня 1918), та укладення відповідних угод необхідно було вирішити головне питання: Україна повинна була стати самостійною державою, замість того, щоб бути федеративною частиною іншої країни. Саме тому, скориставшись оголошеною на переговорах перервою з 5-го до 6-го (18-19) січня 1918 року Центральна Рада проголошує ІV Універсалом незалежність Української Народної Республіки, закликаючи український народ стати на оборону своєї суверенності [15].
Слід зазначити, що в той час, коли в Бресті проходили переговори, вороже кільце навколо Києва помітно звужувалося. 23 січня (5 лютого) 1918 року більшовицькі загони армії Муравйова розпочали обстріл Києва, внаслідок чого, за згадками очевидців, місто поступово перетворювалося “… на щось подібне до пекла”. Не маючи в своєму розпорядженні дальнобійних гармат та не бажаючи марних втрат серед міського населення, Рада міністрів і Центральна Рада залишають Київ і, в період з 25 по 26 січня (з 7 по 8 лютого) 1918 року, перебираються в Житомир.
Не дивлячись на це вкрай несприятливе становище, 27 січня (8 лютого) 1918 року завдяки зусиллям молодої української дипломатії було підписано мирний договір між УНР та австро-німецьким блоком. Договір передбачав припинення війни між сторонами, поновлення кордонів 1914 року, відмову від контрибуцій та укладення торгівельних угод. Але в той час, коли українська делегація святкувала підписання договору в Бресті, звірства більшовиків в Україні досягли свого апогею. Загони Муравйова влаштували різню, яку Київ не бачив із часів татаро-монгольської навали. Тільки 27 січня (9 лютого) 1918 року в Києві було закатовано близько трьох тисяч чоловік. Новий більшовицький комісар В. Затонський не міг приховати своїх почуттів: “Ми увійшли в місто: трупи й кров”.
Прагнучи зупинити більшовицьку агресію, не маючи відповідних власних військових сил, Центральна Рада була змушена звернутися до союзників за військовою допомогою [16]. 12 (25 лютого) розпочався спільний наступ українських та австро-німецьких військ. Першого березня 1918 року, після 19 днів більшовицької окупації, в Києві знову запрацювали українські органи влади.
Вибиті з України більшовицькі частини потягнулися до Криму де їх гостинно приймало “Крымское Советское Правительство”.
Питання володіння Кримом не залишилось поза уваги як Українського уряду, так і німецького командування. Попередні домовленості визначали окупацію Криму силами німецького контингенту. Для цього згідно детально розробленого плану, в районі міста Катеринослава було зосереджено декілька дивізій для проведення операції в Криму [17].
Захоплення Криму німцями привело би і до втрати контролю над Чорноморським флотом, чого Український уряд допустити не міг.
З цією метою було створено окрему групу під командуванням полковника Петра Болбачана у складі 5000 піхотинців, кінного полку, декількох артилерійських батарей та бронепотягу [18].
Розраховуючи виключно на власні сили, не зважаючи на застережливі повідомлення розвідки про створення червоними укріплень на Кримському перешийку, полковник Болбачан блискавичним кидком увірвався до Криму. 22 квітня 1918 року українські частини увійшли в Джанкой, розвиваючи наступ на Сімферополь. 24 квітня після короткого бою над Сімферополем було піднято жовто-блакитний прапор.Населення Криму вітало своїх визволителів від більшовицького терору. За злуку з Україною були не тільки українці Криму, але й татари, караїми, німецькі колоністи. Від імені населення північного Криму до Києва відряджена делегація. Повноваження якої передбачали проведення переговорів з урядом про приєднання Кримського півострову до України [19].
Одначе успіх українців не викликав радості у німців. Командир 15 ландверної німецької дивізії спираючись на значну перевагу в силах заявив ультиматум. Згідно умов якого українські війська повинні негайно припинити наступ на Севастополь. Невиконання умов ультиматуму передбачало відношення до українських підрозділів в Криму як до ворожих сил. Ситуація набирала загрозливої форми. В кожну мить між українськими військами і німцями міг спалахнути бій. Не зважаючи на це полковник Болбачан відмовився виконувати умови ультиматуму.
Звістка про те що до Севастополя наближаються українські війська стала останньою краплиною що вирішила долю флоту.