УКРАЇНЦІ В КРИМУ (XV-ПОЧАТОК XX cт.)

Грубо, але відверто кажучи - шанс українізації, хоча б часткової, Криму було ліквідовано одним махом зусиллями самих українців.

У ХVІІІ ст.кількість раццій на Україну значно зменшилася - помітно зменшилася питома вага українських невільників чи колишніх невільників. Шляхи повернення в Україну відкривалися рідко; становище ж рабів, навіть звільнених, далi було дуже важким.Слова сучасника (Б.Хмєлевського) з другої половини XVIII ст.: “старі ходять від хати до хати старцюючи, часто вмираючи по вулицях від голоду. Невільникам часто кажуть женитися і в цей спосіб шлях до волі їх загороджено і дітей їх продають або бісурманять". (B. Chmielewski. “Nove Ateny albo Akademia wszelakiey scyencyi petna...” - Ч.4. Львів, 1765. - С.427).

У зв’язку зі зменшенням кількості рабів та з великим попитом на робочу силу в Криму, вже з середини XVIII ст. там з'являються вільнонаймані українські селяни, як на сезонних роботах, так і на постійних. Часто це були вихідці з Ханської України, тобто Єдисану (території між долішнім Дніпром, Бугом та Дністром), в якому від середини XVIII ст. чимраз густіше виникали українські села, спершу з утікачів з Правобережжя, де панувало жорстоке польське кріпацьке гноблення. Постійно до Криму заглядають, уже цілком мирно, січовики з Січей, розташованих на татарській і турецькій територіях - з Олешківської Січі, з Слободзеї. До Криму потрапляють також політичні емігранти з мазепинців та прихильників гетьмана Пилипа Орлика, який орієнтувався, без великих, зрештою досягнень, на турецьких султанів. Зростала кількість українських купців-чумаків, що сезонно навідувалися в Крим зі своїми валками.З остаточним захопленням Криму Російською імперією (після ліквідації Кримського ханства у 1783 р.) до Криму напливає чимраз більше українського селянства. Це або кріпаки, яких російські землевласники спроваджують у Крим, де поміщики отримували чи купували великі земельні наділи або втікачі від кріпацтва, яким напівлегальним шляхом вдавалося прорватись на Крим і там пустити коріння на землях, залишених кримськими татарами. Крим пережив дві велетенські еміграції до Добруджі та до Туреччини. Першу - в кінці XVIII ст., другу - після Кримської війни (міграція 1860-1861 р.р.), коли різко посилилося переслідування татар, звинувачених російською адміністрацією у зраді на користь Туреччини. Ще на початку ХІХ ст.(у 1802 р.) козаки-українці та поміщицькі селяни - правда, в невеликій, але вже статистично вловимій кількості - були в Акмечеті(тепер Сімферополь), Карасубазарі(Білогірськ), Бахчисараї, Гезлеве(Євпаторії), Кафі(Феодосії), Керчі, Мангупі; їх поселяли також окремими слободами(Підгородна, Ізюмська, наприклад). Кількість селян - та й українських поміщиків(зокрема з Полтавщини) - різко збільшилася напередодні та після закінчення Кримської війни. У 1856 р. в Крим масово втікають кріпаки-селяни Верхньодніпровського, Катеринославського повітів, потім також інших повітів Катеринославської, Херсонської, Харківської, Полтавської, Чернігівської, Курської губерній. На дорогах ставили військові застави, що вели справжні бої (було чимало вбитих) із селянами, які рушали в Крим цілими селами, повними сім’ями, з усім пожитком. Ця міграція відбувалася внаслідок поширення чуток, що в Криму, в зруйнованих містах, прописуватимуть також утікачiв з України. І хоча основну масу селян-кріпаків завернули додому, частинi вдалося прорватися в Крим, де вони, зрештою, могли розраховувати на допомогу земляків, які закріпилися в Криму ранiше. Вже у 1855 р. більшість міського населення в Сімферополі були українці (це я цитую тогочасних російських авторів Корабльова і Сірякова, які у 1855 р. видали в Петербурзі путівник “Крым с Севастополем, Балаклавою и другими его городами”). Відомості про Сімферопольський некрополь ХVIII ст., опубліковані на початку ХХ ст. кримським українським істориком А. Маркевичем, підтверджують данi антропонімічним матеріалом. Описуючи севастопольський ринок другої половини ХІХ ст. російський письменник К.Станюкович писав, що мова на ньому “звучала мягким тоном малороссийского акцента” (Оповідання “Втеча”, події 60-х років ХІХ ст.). Подібних спостережень, що говорять про сильну українську стихію в Криму ХІХ ст. є багато. Поки що не вдається всі цi відомості пiдтвердити статистично, бо, як відомо, російська статистика практично не відрізняла малоросів від великоросiв, а в тих нечисленних випадках коли це робила, дані були явно фальсифіковані.

Вже в кінцi ХІХ ст. з українського кримського середовища почали виходити громадсько-політичнi та культурні діячі. 0дним з найвидатнiших був Іван Липа, що народився в Керчi у 1865 р., письменник, видавець, політичний діяч, спiвавтор програми “Братства тарасiвців” (1893 р.), яке слушно чи неслушно вважають першою східньоукраїнською організацією націоналістичного напрямку. Видатного українського історика-кримознавця кінця ХІХ - початку ХХ ст. Арсенія Маркевича я тільки що згадував. Про організоване українське суспільно-політичне життя в Криму до часів революції 1905-1907 р.р., однак, не могло бути мови - принаймні досі не вдалося знайти переконливих доказів його існування. Утиски царату були надто сильні; в таких умовах український національний рух у Криму, навіть у чисто культурному планi, розвиватися не міг.

Становище помітно міняється пiд час та пiсля революції 1905-1907 р.р. Українське суспільно-політичне i iнше життя (правда, далі неофiційне, напiвлегальне) концентрується у Сімферополі та Севастополi. У 1905-1906 р.р. у Сімферополi виник гурток українських соціалiстів-революціонерів; у Севастополi ще до 1905 р. було утворено гурток “Кобзар” на чолi з директором державної жіночої гімназiї Вячеславом Лащенком. У севастопольському гуртку основну роль грали офіцери-українці морського флоту (флот комплектувався, в основному, з українцiв - їх кількість у період між революціями 1905 та 1917 р.р. доходила до 75%). Українцi Криму отримують власну українську пресу - в сімферопольській газеті “Тавричанин” був постійний окремий відділ “Українцям”.