УКРАЇНЦІ В КРИМУ (XV-ПОЧАТОК XX cт.)
Велика кількість невiльників-українцiв спричинила значнi зміни в Криму в антропологічному, демографічному, і, навіть культурно-релігійному відношеннях.
Перевага українських жінок у гаремах та їх існування у ролi наложниць довели до виникнення, великого прошарку мішаного населення, т. зв. тумiв. Дітей-метисiв також можна було продавати, але так чи інакше, такий процес довів до анропологічних змін, помітних ще донедавна. Татари з аристократичних родiв - мешканці міст поступово втрачали ознаки монгольської та туранської рас, чимраз більше наближаючись до расових типів, характерних для українців. (Таке спостереження зробив у кінці ХІХ-на початку ХХ ст. А. Кримський; такі спостереження робив і я сам у 50-х рр. нашого століття, перебуваючи в середовищі, де були репресованi кримські татари як із степової, так i з гірської та побережньої частин Криму).
В етнодемографічному відношеннi проживання велетенської кількості українського - хоча й підневільного - населення в Криму призвело до того, що в другій половині XVII ст. українці стали основними мешканцями Криму. Це можна статистично довести відносно Кримського ханства - це можна припускати відносно турецької частини (кафського еялету) Криму. (При цiй нагоді я хочу застерегти від дуже поширеної в наш час помилки, коли Крим у минулому розглядають як одну політичну цілiсть - Кримське ханство. Насправді, Крим поділявся на дві майже рівнозначнi - з точки зору кількості населення - частини: Кримське ханство з столицею в Бахчисараї і портом Гезлеве (сучасна Євпаторія) та турецьку провінцiю - еялет з центром у Кафі. До складу провінції входило цiле пiвденне побережжя пiвострова з такими містами, як Ак-Яр, тепер Севастополь, Балаклава, Мангуп, Алупка, Ялта, Алушта,Судак, Керч, Єні-Кале. Згідно з переписом населення Кримського ханства 1666-1667 рр. (його дані записав у своїх мемуарах турецький мандрівник Евлiя Челебi), на 187 тисяч кримських татар і 20 тисяч вільних представників інших національностей (вірмени, греки, євреї, караїми) припадало 920 тисяч невільників, в основному, для даного часу, українців. Іншими словами, близько чотирьох п’ятих населення Кримського ханства були українці. Аналогічним було, мабуть, становище у турецькій частинi Криму. Ще іншими словами - в абсолютних числах у другій половинi ХVII ст.в Криму було більше українців, анiж сьогоднi.
З етнодемографічної точки зору про український Крим можна говорити вже в другій половинi ХVII ст. Про антропологічнi наслiдки я вже згадував. Були й культурно-ідеологічнi. Цей же Евлiя Челебі пише, що в Акмечеті (сучасному Сімферополі) були дервіші, мусульманські ченцi, які розповідали йому про Марію, матір “пророка козаків” Ісуса. Очевидно, такі розмови мали дуже мало спільного з ортодоксальним iсламом, для якого жінка просто не має душі.
Хоча побоювання революції рабів, здається, існували в тогочасному кримському суспільстві, До такого вибуху не дійшло не лише тому, що основна маса невільників (крім тих, які пiшли шляхом добровільної ісламізації та тюркізації - це робило потурнаків негайно вільними) була дуже сильно пригноблена, їх часто довго тримали в кайданах, але й тому, що також для тих, які не відцуралися, в першому поколiннi, свого народу і своєї віри, шлях повернення в Україну або до об’єднання з нею практично майже завжди був зачинений.Як би не підходити до проблеми чотирьох п’ятих українського населення Криму в другій половинi ХVII ст. навіть враховуючи його обмеженi можливості репродукції в кримських умовах, то, виходячи з етносоціологічної точки зору, майже не пiдлягає сумнiву, що через деякий час українцi, колишнi невільники, разом з тумами-метисами повиннi б утворити якусь окрему етнiчну спільноту зі збереженими українськими фiзичними та духовними прикметами, з бажанням встановити такі чи іншi контакти зі своєю батьківщиною - Україною. Полiтичнi обставини були дуже мінливі й були періоди, як раніше за гетьмана Богдана Хмельницького, а пiзніше за гетьмана Петра Дорошенка, коли стосунки України з Кримом були менш-бiльш нормальними і коли до сформування такої спільноти з вимушених емігрантів та їхнiх потомків могло дійти.
Однак короткозора, якщо не просто по-жорстокому тупа і обмежена полiтика, в першу чергу, Запорозької Січi та деяких керівників (хоча б Івана Сірка, довголітнього кошового, постійного здобичника, що органiзовував грабiжницькі рейди на Крим, у Буджак - і за це, без достатніх підстав, як сьогодні виявляється, був проголошений некритичною українською історіографією козацьким лицарем, яким він нiколи не був), кинула кримських українців, оголошених зрадниками, в обійми ісламізації та тюркізації.
Літопис Самійла Величка від 1675 р. розповідає такий епізод. Іван Сірко під час одного зі своїх наїздів на Крим вивів з тієї невеликої частини, яку він грабував, сім тисяч невільників та колишніх невільників-українців для повернення в Україну. По дорозі на Запоріжжя Сірко влаштував підступну “перевірку” виведених людей - три тисячi з них (серед них також туми) зголосилися, що вони повернуться в Крим, бо там “мають уже свої осідлиська і господарства і для того там лучше себі желають жити, нежелі в Русі, нiчого своего неімущи”. У відповідь на таку відверту заяву Сірко звелів спершу їх відпустити, а потім усіх вирізати(С. Величко.”Летопись событий в Юго- западной России в ХVII-м веке”. Т.2-К, 1851.- С.376-377). Можна собі уявити, який відгомін мав такий “патріотичний вчинок” козацького лицаря в українському середовищі Криму. Опинившись між молотом і ковадлом, українцi Криму - ті, яким вдалося стати вільними і здобувати “свої осідлиська і господарства”, поповнили ряди ісламізованих і тюркізованих, поступово розчинившись у панiвних - турецькій та кримсько-татарській - націях.