Історія України

Сміливі походи козацтва проти турків та татар, віртуозна вій¬ськова майстерність сприяли зростанню його авторитету та попу¬лярності на міжнародній арені. В Італії, Німеччині, Франції та Англії у цей час виходить понад десяток творів, присвячених вій¬ськовому мистецтву запорожців. Високо цінував козаків персид¬ський шах: "Ви не знаєте, що це за народ, ви не знаєте, які хороб¬рі ці люди і як добре треба з ними обходитися. Вони — ті, що домінують на Чорному морі".

Отже, на рубежі XVI—XVII ст. козацтво стало впливовим чинником міжнародного життя. Військо козаків не тільки захи¬щало українські землі від турецько-татарської загрози, а й своїми походами суттєво ослаблювало Турецьку імперію та Кримське ханство. У критичні періоди внутрішня стабільність у Речі Пос¬политій, а іноді навіть безпека держави значною мірою залежала від позиції козацтва. Запорожці брали активну участь у боротьбі за престол у Росії, Молдавії та інших країнах. Водночас через недостатній політичний досвід, слабкість економічної бази, від¬сутність єдності та інші причини козацтво, ставши впливовою силою, не перетворилося на самостійну силу міжнародного жит¬тя: воно не вирішувало, а лише допомагало вирішувати (інколи навіть відіграючи головну роль) тій чи іншій державі її проблеми.

ІІ. Принципи та наслідки агресії більшовицької Росії проти УНР в кінці 1917-1918 рр.

Лютнева революція в Росії та її вплив на Україну.Кінець лютого 1917р. став для російського царизму фаталь¬ним. Стихійна хвиля народного невдоволення, швидко набира¬ючи силу, переросла у революцію. Протягом надзвичайно корот¬кого часу (з 23 лютого до 2 березня) самодержавство впало, Ми¬кола II відрікся від влади і фактично в країні встановився рес¬публіканський лад. Така блискавичність перемоги над царизмом пояснюється насамперед кризовим станом в імперії, гостротою політичних, соціально-економічних та національних проблем, зростаючою активністю політичних сил, падінням авторитету та слабкістю реально існуючої влади. Могутнім каталізатором по¬дій стала Перша світова війна.

Лютнева революція у Росії лише на певний час зняла полі¬тичну напругу в країні. Після падіння царизму перед суспільст¬вом постали невідкладні завдання, з'явилися нові проблеми. Пер¬шочерговими завданнями були: створення нової стабільної дер¬жави; визначеність у питанні про участь у війні; подолання нега¬тивних тенденцій в економіці; вирішення аграрного та націо¬нального питань.

Перемога революції сприяла створенню на теренах колиш¬ньої імперії нової політичної ситуації та суспільної атмосфери. Тимчасовий вакуум легітимної (законної) влади; поява конку¬руючих владних структур (Тимчасовий уряд — Ради); широко¬масштабне втягнення в орбіту революційної діяльності неосвічених і недосвідчених народних мас; активний вихід армії на авансцену внутріполітичної боротьби; посилення у народній сві¬домості орієнтації на силові методи вирішення суспільних проб¬лем; зростання ролі політичних партій, пошуки політичними силами нових шляхів суспільного розвитку; активізація націо¬нальних рухів — всі ці тенденції та процеси позначилися на

історичному розвитку України не тільки на початку, а й протя¬гом усього 1917 р. Водночас місцеві фактори зумовили певну специфіку та особливості суспільного життя українських земель.

Після Лютневої революції влада формально перебувала в ру¬ках Тимчасового уряду, який отримав повноваження від лібе¬ральних кіл Державної думи. Його основною опорою на місцях і, зокрема, в Україні були торгово-промислова буржуазія, землев¬ласники, чиновництво та інтелігенція переважно кадетської орі¬єнтації. Саме ці соціальні верстви почали створювати громадські ради та комітети, які і розглядалися Тимчасовим урядом як пред¬ставницькі органи місцевої влади. Широка демократизація сус¬пільства (проголошення політичних прав і свобод, скасування національних та релігійних обмежень, смертної кари, ліквідація репресивних органів царського режиму, оголошення амністії) зу¬мовили на перших порах популярність нового уряду серед місце¬вих органів влади. Проте революційна ейфорія швидко минула. Небажання, а значною мірою неможливість через певні обстави¬ни Тимчасового уряду йти на радикальні суспільні зміни до скли¬кання Установчих зборів зумовили катастрофічне, прогресуюче падіння авторитету та впливовості всієї вертикалі офіційних влад¬них структур, перманентну кризу влади.

У центрі і на місцях виникають альтернативні органи вла¬ди — Ради депутатів як безпосередній наслідок волевиявлення політичне активної частини трудящих і логічне продовження ре¬волюційних традицій 1905—1907 pp. В середині 1917 р. в Україні їх налічувалося 252. У Радах домінували загальноросійські соціа¬лістичні партії есерів та соціал-демократів. Найвпливовішими во¬ни були у Донбасі, де їх кількість становила 180 (71%), у вели¬ких містах — Харкові, Києві, Катеринославі, Луганську, Полта¬ві та ін., у прифронтовій смузі Південно-Західного та Румунсь¬кого фронтів, у сільській окрузі українсько-російського пограниччя — північна частина Чернігівщини, Харківщина.Майже одразу після Лютневої революції питання про само¬визначення України опинилося в епіцентрі політичної боротьби. Незважаючи на суттєві розходження у вирішенні соціально-еко¬номічних питань, кадети, які домінували у Тимчасовому уряді, та есеро-меншовицький блок, що визначав політичну лінію Рад, значною мірою сходилися у поглядах на розв'язання національ¬ного питання. Обстоюючи унітарну форму російської держави, ЦІ політичні сили визнавали за Україною тільки право на націо¬нально-культурну автономію. Таке вирішення українського пи¬тання вже на початку 1917 р. не відповідало вимогам часу, якісно новому рівню національного руху і тому не тільки породжувало численні тертя, суперечності та протиріччя між різними політич¬ними силами суспільства, а й зумовило появу в Україні ще одно¬го альтернативного центру влади — Центральної Ради — громадсько-політичного об'єднання, що утворилося 4 березня 1917 р. У надзвичайно короткий час Центральна Рада переросла у впли¬вовий представницький орган народної влади. Важливу роль у ц створенні, зміцненні та визначенні основних напрямів діяльнос¬ті відіграли три провідні українські партії; Українська партія соціалістів-революціонерів (М. Ковалевський, П. Христюк, М. Шаповал), Українська соціал-демократична робітнича партія (В. Винниченко, С. Петлюра, М. Порш) та Українська партія соціалістів-федералістів (Д. Дорошенко, С. Єфремов, А. Ніковський), Головою Центральної Ради було обрано М. Грушевського. Впливовий фактор внутрішнього життя; зростання ролі політичних партій; зміцнення суспільних настроїв вліво; паралельна поява конкуруючих владних структур Тимчасового уряду і Рад, у діяль¬ності яких домінував соціальний акцент, та Центральної Ради, у роботі якої надавалася перевага вирішенню питань національно¬го розвитку.