Історія України

Своєрідною відповіддю турецькому султану на початку XVII ст. стали декілька вкрай сміливих козацьких морських походів, що сколихнули Турецьку імперію та рознесли славу про козаків на всю Європу. Вже 1606 р. запорожці взяли турецьку фортецю Варна, яка до того вважалася неприступною. Розлючений сул¬тан наказав перегородити Дніпро біля острова Тавані залізним ланцюгом між двома фортецями — Кіза-Керменом та Аслан-Керменом, щоб заблокувати козаків. Посередині Дніпра було залишено лише "браму", всю площу довколо неї могли прострі¬лювати з гармат з фортечних мурів. Проте навіть такі перешко¬ди не зупинили козаків. Вони або хитрістю проникали через браму, або ж тягнули волоком свої чайки (від 25 до 60 км) і все ж знаходили спосіб потрапити у Чорне море, а вже тут вони були нестримними.

У 1608 р. запорожці захопили хитрістю Перекоп, 1609 р. на¬пали на придунайські турецькі фортеці Ізмаїл, Кілію, Білгород та ін. Перепливши Чорне море, 1614 р. козаки висадилися на ту¬рецькому узбережжі Малої Азії та зруйнували Синоп і Трапе¬зунд. Навесні 1615 р. запорожці з'явилися під мурами турецької столиці — Константинополя. Спаливши портові споруди, вони повернули у море. Нарешті, 1616 р. козаки під проводом Сагай¬дачного здійснили похід на Крим, під час якого здобули і спали¬ли головний невільничий ринок регіону — Кафу — та визволили полонених.

Активна протидія туркам і татарам з боку запорожців спри¬яла руйнуванню турецької імперії та визволенню підкорених нею народів, блокувала та стримувала розгортання турецько-татарської агресії в глиб українських земель, захищала націо¬нальний генофонд від знищення. Водночас слід диференційо¬вано підходити до оцінки того чи іншого походу. Далеко не кожен з них мав характер відплатної або ж упереджувальної акції чи був глибоко умотивований благородними намірами — війною за віру, потребою визволити побратимів тощо. Оскіль¬ки Запорожжя не мало міцної економічної основи, частина козацьких походів носила утилітарний характер і зводилася до пограбування турецьких берегів. Отже, феномен козацтва не вписується у рамки ікони, але цілком очевидно, що його різновмотивовані дії об'єктивно відігравали прогресивну роль, гальмуючи татарсько-турецьку експансію, зменшуючи її мас¬штаби та інтенсивність.Особливо виявило себе козацтво як впливовий чинник між¬народного життя під час Хотинської війни. Перемігши польські війська 1620 р. під Цецорою, Туреччина вирішила остаточно зруйнувати польську державу. З цією'метою було організовано грандіозний похід, у якому задіяно понад 150 тис. осіб, багато артилерії, навіть чотири бойові слони. На чолі цієї воєнної експе¬диції виступив сам султан. Проти турецької армади Річ Поспо¬лита могла виставити 30—40 тис. польських вояків. І хоча бага¬то хто з тодішньої польської еліти поділяв позиції гетьмана Жолкевського, який казав: "Не хочу я з Грицями воювати, нехай ідуть до ріллі або свині пасти", все ж польський уряд був зму¬шений звернутися до козаків по допомогу. Козаки, чудово ро¬зуміючи, що султан не зупинить агресії і за Польщею настане черга України, до того ж, враховуючи, що польський уряд пообіцяв їм платню у поході, а також поступки у релігійному пи¬танні, погоджуються взяти участь у боротьбі проти турків. У вирішальній битві під Хотином поряд з 35-тисячним польським військом стояло 40-тисячне козацьке під проводом Сагайдач¬ного.

Бойові дії тривали понад місяць. Втративши майже 80 тис. осіб, турки так і не змогли здобути перемоги і в жовтні 1621 р. змушені були піти на укладення миру з поляками. Проте, відіг¬равши вирішальну роль у Хотинській війні, козаки від цього ж і постраждали, оскільки їх "союзники" — поляки за умовами підписаного договору брали на себе зобов'язання заборонити коза¬кам судноплавство по Дніпру і не допустити їхніх походів до ту¬рецьких берегів.

Про активний вихід козаків наприкінці XVI — початку XVII ст. на міжнародну арену свідчить їхнє залучення до боротьби за престол Молдавії, Росії та інших країн. У ході цих баталій во¬ни здобувають не тільки військовий, а й політичний досвід, розширюють своє світобачення, стають спроможними вирішу¬вати державні проблеми і тому інколи навіть виступають самостійно. Зокрема, 1577 р. після загибелі молдавського госпо¬даря Івоні, козацький ватажок Іван Підкова оголосив себе бра¬том убитого і розпочав боротьбу за молдавський престол. Уже у вересні запорожці захопили столицю Молдавії — Ясси, але надовго втримати міста не змогли. Під тиском турків Підкова змушений був відступати на Запорожжя, але в дорозі був по-зрадницьки схоплений поляками і страчений на вимогу турець¬кого султана у Львові.

Проте ця невдача не відбила бажання у козаків поборотися за молдавський престол. Вже навесні 1578 р. двохтисячне ко¬зацьке військо рушило до Молдавії, а в червні сюди прибув ще один козацький загін з новими претендентами на господарський престол — Олександром і Петром.

У XVII ст. козацтво активно втручається у внутрішні справи Московської держави. Спочатку протягом 1604—1605 pp. запо¬рожці беруть участь у поході Лжедмитрія І на Москву. Незабаром чимало козаків приєднуються до загонів другого російського са¬мозванця — Лжедмитрія II (1607—1610 pp.). У 1618 р. П. Сагай¬дачний з 20-тисячним козацьким військом вирушив на Москву з метою визволення з Тушинської облоги королевича Владислава. Підтримка козаків дала змогу Речі Посполитій укласти вигідне для неї Деулінське перемир'я з Московською державою (польсь¬кими ставали Смоленськ, Чернігів та Сіверщина). Козаки ж зно¬ву були ошукані: реєстр скоротився більш як утричі, козацьку старшину мав призначати король, до того ж у черговий раз поча¬ла діяти заборона виходити козакам у Чорне море.