Історія України

І. Запорозька Січ.

Перша писемна згадка про Запорозьку Січ з'являється 1551 р. у польського історика Мартина Бєльського (1495—1575-рр). У своїй "Всесвітній хроніці" він повідомляв, що у першій поло¬вині XVI ст. на Хортиці збиралися козаки для нагляду за переп¬равами, промислом і для боротьби з татарами. Того часу два¬надцять порогів (Кодацький, Сурський, Лоханський, Ненаситецький та ін.) перетинали Дніпро від берега до берега і тяглися вздовж течії майже на 100 км. Після цього ріка розливалася в широку заплаву — Великий Луг, де було багато проток та островів (понад 250). У різні часи Січ розташовувалася на різних остро¬вах — Малій Хортиці, Томаківці, Базавлуці та ін.

Складність питання про місцезнаходження і час виникнення першої Січі полягає в тому, що стихійно прибуваючі на Запорожжя козаки будували у різних місцях так звані "городці" та засіки або ж "січі" з повалених дерев для захисту від ворожих нападів. Проте такі імпровізовані населені пункти були слабоукріпленими і тому під натиском ворога досить швидко припиняли своє існування, не лишаючи після себе згадки, зафіксованої в історичних джерелах. Саме тому заснування першої Запорозької Січі історики, як правило, пов'язують з ім'ям козацького ватаж¬ка Дмитра Вишневецького (Байди).

Під його керівництвом протягом 1552—1556 pp. на о. Мала Хортиця було побудовано фортецю, мури якої не тільки гаран¬тували безпеку, а й надалі стали своєрідною базою для здійс¬нення походів на Крим, осередком згуртування запорозького козацтва.

З часом на Запорожжі сформувалася нова українська (ко¬зацька) державність, яку фахівці називають праобразом, ескізом, зародком справжньої держави. Головними ознаками держави є існування особливої системи органів та установ, що виконують функції державної влади; право, що закріплює певну систему норм, санкціонованих державою; певна територія, на яку поши¬рюється юрисдикція даної держави. Для Січі були притаманні усі ці ознаки. Специфічні історичні умови та обставини самого життя запорожців помітно вплинули на процес самоорганізації козацтва, зумовивши неповторний, оригінальний імідж козаць¬кої державності. Вищим законодавчим, адміністративним і судо¬вим органом Січі була січова рада, її рішення були обов'язкови¬ми до виконання. Як правило, рада розглядала найважливіші питання внутрішньої та зовнішньої політики, проводила поділ земель та угідь, судила злочинців, що вчиняли найтяжчі злочини та ін. Важливою функцією ради було обрання уряду Січі — військової старшини, а також органів місцевої влади — паланко¬вої або полкової старшини. У різні часи чисельність козацької старшини була не однаковою й інколи становила понад 150 чо¬ловік. До цієї групи козацтва входили: військова старшина — кошовий отаман, військовий суддя, військовий осавул, військо¬вий писар та курінні отамани; військові служителі: хорунжий, бунчужний, довбиш, канцеляристи та ін.; похідні та паланкові начальники — полковник, писар, осавул та ін. Старшина зосереджувала у своїх руках адміністративну владу та судочинство, керувала військом, розпоряджалася фінансами, представляла Січ. на міжнародній арені.

Крім власних органів державного управління, у Січі функ¬ціонувало також власне козацьке право, яке не було писаним законом, а "стародавнім звичаєм, словесним правом і здоровим глуздом". Це пояснюється відсутністю традиції, оскільки коза¬ки мали того часу порівняно коротку історію; перманентною воєнною конфронтацією, яка не давала змоги зосередитися на внутрішньому житті; побоюванням запорозьких козаків, що пи¬сані закони змінять та обмежать їхні свободи. Козацьке право фіксувало ті відносини, що склались у Січі: утверджувало вій¬ськово-адміністративну організацію (38 військових куренів і 5— 8 територіальних паланок), зумовлювало правила військових дій, діяльність адміністративних та судових органів, порядок земле-.користування, укладання договорів, визначало види злочинів та покарань, Запорожжя мало і свою територію, яка називалася "землями Війська Запорозького". Розташовуючись на території Дніпропетровської, Запорізької, частково Херсонської, Кіровог¬радської, Донецької, Луганської та Харківської областей, Запо¬розька Січ у XVIII ст. за розмірами площі була близькою острів¬ній Англії. Територія Запорожжя постійно змінювалася, кордо¬ни переносилися. Проте це не може стати на заваді визнання козацької державності, оскільки у багатьох кочових народів кор¬дони були постійно рухливими, а існування державності все ж таки визнавалося.Отже, ми маємо своєрідну оригінальну форму державності, суть якої фахівці вбачають у самоврядній структурі народної самооборони і господарській формі самовиживання за вакууму державної влади та постійної воєнної небезпеки. М. Костома¬ров назвав Січ "християнською козацькою республікою", і це визначення стало класичним з огляду на кілька причин. Війсь¬ку Запорозькому Низовому справді були притаманні певні риси демократичної республіки. Тут не існувало ні феодальної влас¬ності на землю, ні кріпацтва; панувала формальна рівність між усіма козаками (права користування землею та іншими угіддя¬ми, брати участь у радах та ін.). У Січі пануючою була виборна система органів управління, контроль за діяльністю яких здійс¬нювала козацька рада. Визначально, що для козацтва не існува¬ло жодного авторитету: всіх своїх ватажків та отаманів вони сприймали виключно через призму усталених звичаїв та тради¬цій. Невідповідність лідера козацьким нормам могла стати при¬чиною не тільки усунення з посади, а навіть смертної кари. Сам обряд обрання старшини свідчив про глибоко укорінений де¬мократизм козацької громади. Так, за звичаєм обраний кошо¬вий отаман мусив двічі відмовлятися від булави і лише на тре-