ІВАН МАЗЕПА

Звичайно, гетьман добре знав становище у Гетьманщині, бачив поступовий, але неухильний наступ на її автономний устрій, розумів централізаторські прагнення царизму, стикався із зарозумілістю і пихатістю російських воєвод, придворних чинів, їхньою зверхністю у ставленні до старшини. Був глибоко обізнаний із злиденним становищем рядового козацтва, яке тисячами гинуло далеко від рідної землі у військових походах, на будівництві каналів, зведенні фортець. Величезний податок, що часто перевищував господарські можливості, ліг на плечі селян. За словами Михайла Грушевського, "в народних масах Мазепа ніколи не був популярний, як гетьман панський, старшинський і вірний прислужник московського правительства, пильний виконавець царських велінь, що так важко упадали на Україну".

Не збільшив любові народу і тривалий конфлікт гетьмана із Семеном Палієм — одним із організаторів визвольного руху на Правобережній Україні. Тут йшлося не лише про їхні особисті симпатії чи антипатії, не лише про заздрість Івана Мазепи до популярності фастівського полковника. Тут зіткнулися, на думку Володимира Антоновича, два полярні погляди на суспільно-політичний лад України — демократичний, козацький Палія і аристократичний, панський Мазепи Гетьман домігся свого: Петро І прислухався до доносів улюбленця й дозволив заарештувати Палія, згодом заславши його до Сибіру.Про причини переходу Івана Мазепи на бік шведського короля навряд чи можна мовити однозначно. Очевидно, далися взнаки певні суспільні та моральні позиції гетьмана, його особисті образи. Повороту в політичній кар'єрі сприяла і міжнародна ситуація, що склалася на початку XVIII століття в Європі. Молодий енергійний шведський король Карл XII завдав поразки росіянам у Прибалтиці, поставив на коліна Данію, вступив на територію України та Білорусії. У Польщі був детронований Август II, королем обрали шведського ставленика Станіслава Лєщінського. Здавалося, що доля відвернулася від не менш енергійного, ніж Карл, одержимого реформаторськими ідеями Петра І. І тут перші сумніви закралися в душу гетьмана. Щоправда, у здійсненні своїх політичних задумів Мазепа не був оригінальним. Плани союзу з шведами, започатковані ще запорожцями, згодом були розвинуті Богданом Хмельницьким. Але гетьман наповнив їх новим змістом. Він уже опирався на досить стійку історичну традицію, яку репрезентувала частина козацької старшини. Адже в українському суспільстві, незважаючи на економічний, політичний, моральний тиск Москви, завжди залишалися поширеними автономістичні настрої. Вони і були тим живильним середовищем, яке дало гетьману поштовх до роздумів над дальшою долею України і перспективами її розвитку у складі Російської держави. Документи засвідчують, що перші контакти між Мазепою і польським королем Лєщінським були започатковані в 1705 році. Перебуваючи в Дубно, він зійшовся з княгинею Анною Дольською, з якою вів "денні й нічні конференції". Розмови з цією "прелестницей" (вислів гетьмана) ще більше посилили сумніви, а також зміцнили впевненість Івана Мазепи в необхідності докорінної зміни політичної орієнтації. Зв'язки гетьмана із Станіславом Лєщінським стали відтоді регулярними. Але Мазепа все ще не зважувався прийняти остаточне рішення.

Протягом наступного часу контакти між обома сторонами не припинялися. На їх форму та інтенсивність впливали різні фактори: боротьба між прихильниками Августа II і Лещінського, подальше загострення стосунків козацької старшини з царськими воєначальниками і т. п. Особливе збентеження, що межувало зі справжнім шоком, викликали слова, сказані князем Олександром Меншиковим на званому обіді в гетьмана (липень 1706 р.), де був присутній цар і ряд придворних сановників. Тоді в напідпитку Олександр Данилович порадив Івану Степановичу негайно взятися за реформи внутрішнього устрою Гетьманщини, з тим, щоб остаточно ліквідувати її автономію. Реакцію старшини на ці слова князя найбільш повно висловив прилуцький полковник Дмитро Горленко, який заявив: "Як ми за душу Хмельницкого всегда Бога молим и имя его блажим, что Украйну от ига ляцкого освободил, так противним способом и мы и дети наши во вечные годы душу и кости твои будем проклинать, если нас за гетьманства своего по смерти своей в такой неволи зоставишь".

Так минуло два роки. Очевидно, гетьман, як і раніше, перебував у полоні суперечливих думок, накреслював різні політичні комбінації. Він то підтримує листування з княгинею Дольською (воно становило один із каналів зв'язку зі Станіславом Лєщінським), то перериває його, то зашифровує листи, то розкриває їх зміст Петру І. Переломним у болісних роздумах гетьмана над формуванням своєї політичної лінії стала, очевидно, нарада, скликана Петром І у Жовкві (квітень 1707 р.). Деталі розмов гетьмана з царем та іншими воєначальниками невідомі. Але ми добре знаємо про настрій Мазепи, з яким він залишив стіни ставки царя. Тоді він заявив старшині: "Если бы я Богу так верне й радительне служил, получил бых наибольшое мздовозданіє, а здесь хотя б в ангела пременился, не мог бмх службою й верностію моєю жадного получить благодарствіа". Важко сказати, що мав на увазі гетьман. Але зрозуміло одне — що фраза, кинута ним, була не випадковою і приховувала потаємний зміст.

До Мазепи та старшини доходили чутки, одна тривожніша за іншу. Ремствували запорожці на надзвичайно важкі умови царської служби, підняли голос городові козаки, послані на кріпосні роботи в Київ. Їм заборонялося відлучатися додому, переслідували голод і холод, насильство царських офіцерів, які били козаків палицями, знущалися, ґвалтували їхніх дружин та дочок. Незабаром надійшов указ Петра І про майбутні реформи в козацькому війську, що передбачали перетворення традиційних полків у драгунські.