ІСТОРІЯ УКРАЇНИ
Зрозуміло, що галицьку шляхту не задовольняло таке станови¬ще і вона боролася за зрівняння в правах з польською шляхтою. Привілеями 1425, 1430, 1433 pp. на територію Галичини були поши¬рені деякі інститути польського права в інтересах української шлях¬ти. А привілеєм 1434 p. галицька шляхта була звільнена від сплати податків, що означало остаточне юридичне зрівняння її з польсь¬кою шляхтою.
Селянство. Основну масу населення українських земель стано¬вило селянство, яке за майновим і правовим становищем не було однаковим, оскільки знаходилось на різних ступенях феодальної залежності.
За правовим становищем селянство поділялось на дві катего¬рії: тих, хто мешкав на королівських землях, і тих, хто мешкав на землях магнатів чи шляхти або знаходився на церковних і монас¬тирських землях.
За ступенем залежності від феодалів селянство поділялося на три групи: 1) вільні селяни, які мали право безумовного виходу від феодала після виконання своїх зобов'язань; 2) найчисленніша група залежних селян, які ще мали право виходу, але з певними умовами:
у визначений час, після виплати феодалу встановленого викупу або надання "замісника" (селянина такого ж ступеня залежності);
3) покріпачені селяни, які вже позбулися права виходу від феодала. Крім цих основних категорій, існувало селянство проміжного, пе¬рехідного стану. Загальна тенденція характеризувалася переходом селян від простих форм економічної залежності до більш складних і в кінцевому підсумку — до їх повного правового закріпачення.
На селянстві лежав увесь тягар сплати натуральних і грошових податків на користь держави, окремих феодалів, а також церковної десятини.
Одним з головних загальнодержавних податків був щорічний податок. На Київщині і Галичині він звався "подимщиною" (оди¬ницею обкладання був "дім" — будинок). На Чернігівщині адміні¬страція Великого князівства Литовського збирала "поголовщину" (також з "диму"). На Волині цей податок називали "воловщина" (одиницею обкладення була ділянка землі, яку можна було оброби¬ти воловою упряжкою).
Крім цього, селяни українських земель відбували повинності на користь держави: будували і ремонтували замки і "двори" поль¬ського короля і великого князя, споруджували мости, зводили греблі, прокладали шляхи, взагалі ходили працювати "з косою, серпом і сокирою", давали "стацію" (грошове забезпечення князю і його двору при переїздах).
На відміну від державних податків, які були більш-менш фік¬сованими, обов'язки селян перед феодалами були різноманітними.
Найчисельнішу категорію залежних селян, які ще не втратили право виходу від феодала, становили селяни-данники, що сплачу¬вали феодалу натуральні і грошові податки. На Київщині, Чернігів¬щині, північно-західній Волині натуральні податки стягували пере¬важно медом, воском, хутром та іншими продуктами. Натуральну ренту збирали ще зерном і сіном — так зване "дякло". Окрім того, залежні селяни сплачували податки великою рогатою худобою, вівцями, курами та ін. Наприкінці XV ст., у міру розвитку ремесла і торгівлі, і як наслідок поширення товарно-грошових відносин, натуральні податки селян замінюються грошовими.
На цій основі на українських землях у другій половині XVI ст. відбувалося зміцнення фільваркової системи господарства. У цей час польські феодали активно запроваджували панщину по всій Україні, нещадно визискували і покріпачували селян.
Волочна поміра змінила старі органи селянського самовряду¬вання — десятників, отаманів, старців на представників великокня¬зівської адміністрації — війтів та лавників. Війт призначався при¬близно на 100, а іноді і більше волок. Основним напрямком діяль¬ності війта були відправлення селян на панщину і контроль за її виконанням. Якщо будь-який селянин "не вийде на роботу, — наголошувала "Устава на волоки", — "ино за первый день огурного (прогулу) заплатит грош, а за другой день барана, а коли в третий раз огурится або за пьянством не вийдет ино бичем на лавце скарати".Внаслідок процесу покріпачення, що неухильно поглиблюва¬вся, у середині XVII ст. в українських землях майже не залишилося вільних селян. Одночасно зникала різниця у правовому становищі існуючих груп селянства, яке втрачало основні цивільні права. Селяни не мали права виступати як свідки у судових справах між шляхтичами. Феодал мав право не тільки розшукувати селянина-втікача, а й продавати, дарувати, віддавати у заставу, передавати у спадщину своїх селян, а також судити і карати їх. Хоча право і передбачало відповідальність феодала за знущання над своїми селя¬нами, але воно водночас обмежувало можливість подання позову проти шляхтича такими умовами, які зводили це право нанівець.