УКРАЇНА В 20-Х РОКАХ 20 ст

Запровадження засад непу в сільському господарстві України позитивно впливало на його відбудову. У 1925 p. загальна посівна площа в Україні досягнула довоєнного рівня. Такого ж рівня дося¬гла і середня врожайність сільськогосподарських культур.

Складалися сприятливі умови для відбудови і розвитку проми¬словості, в тому числі важкої. Але слід було негайно реорганізувати на засадах непу управління націоналізованою промисловістю, нада¬ти державним підприємствам господарсько-оперативної самостій¬ності і перевести їх на господарський розрахунок. Це пов'язувалося з тим, що реальний перехід до нової економічної політики вимагав функціонування ринку і ринкових відносин. Уже восени 1921 p. радянська держава використовувала товарно-грошові відносини.Під час впровадження непу поруч з розгортанням ринкових відносин відбувався процес організації планового господарства, формувалася система планових органів. 28 вересня 1921 p. ВУЦВК і Раднарком УСРР створили Українську економічну раду. У Поло¬женні про цей орган вказувалося, що він створювався при Раднаркомі УСРР для, об'єднання, систематичного узгодження, планового керівництва, регулювання і контролю роботи економічних нарко¬матів УСРР, уповноважених наркоматів РСФРР. УЕР була найви¬щим господарським органом на території України. Почали ство¬рюватися губернські економічні ради, а 28 вересня 1921 p. було прийняте положення про ці ради. Одним з найголовніших завдань економічної ради було створення єдиного господарського плану. Для реалізації цього завдання при економічній раді у вересні 1921 p. була заснована Українська державна загальнопланова комі¬сія (Укрдержплан). 10 квітня 1925 p. уряд УСРР прийняв нове Положення про державну планову комісію УСРР. На відміну від попереднього положення, згідно з яким Держплан УСРР підлягав економічній раді, за новим Положенням Держплан УСРР перехо¬див до відання Раднаркому УСРР. Це, безумовно, підвищувало роль і значення Держплану республіки в системі державних органів, підсилювало планові засади у керівництві народним господарством. Слід зазначити, що уряд лишав за собою контроль не тільки за важкою промисловістю, а й за такими "командними висотами" в економіці, як банки, транспорт, зовнішня торгівля.

Щоб прискорити відродження промисловості і налагодити обмін між нею і сільським господарством, велику кількість дрібних підприємств держава передала в оренду організаціям (комнезамам, кооперативам, артілям), а також приватним особам, у багатьох випадках — колишнім власникам цих підприємств. За станом на кінець листопада 1921 р. в Україні в оренду було віддано 5286 дрібних підприємств харчової, шкіряної, хімічної й інших галузей промисловості. Таким чином, з переходом до непу створювалися умови для виникнення в Україні так званої нової буржуазії: орен¬дарів, приватних торгівців, комісіонерів та ін. Для підприємців-приватників узагальнюючим стало слово "непман". Але в цілому економічні позиції непманів завдяки застосуванню владою різнома¬нітних обмежень (економічних і адміністративних) були слабкими. Так, на відміну від державної промисловості приватні підприємства У роки відбудовчого періоду занепадали. Хоч у цензовій промисло¬вості України кількість приватних заводів і фабрик зросла з 452 у 1922/23 pp. до 493 у 1924/25 pp., це зростання відбулося повністю за рахунок харчової промисловості, яка налічувала в 1924/25 pp. 368 невеликих приватних підприємств. В усіх інших галузях йшов ін¬тенсивний процес згортання приватного сектора. Наприкінці від¬будовчого періоду в кам'яновугільній, металургійній і цементній галузях промисловості не залишилося жодного приватного підпри¬ємства. В продукції цензової промисловості частка приватних під¬приємств скоротилася у 1924/25 pp. до 5,3%; у харчовій промисло¬вості — до 15,8%. Таке становище значною мірою було пов'язане з політикою радянської влади стосовно приватних осіб в економіці. Намагаючись не допустити значної концентрації приватного капі¬талу, держава активно втручалася в приватногосподарський сектор, використовуючи податки.

Запровадження принципу госпрозрахунку викликало необхід¬ність перегляду ряду найважливіших інститутів трудового права, в першу чергу скасування трудової повинності і трудових мобілізацій, а також заміни системи оплати праці. Замість зрівнялівки в поста¬чанні, що існувала в роки "воєнного комунізму", поступово впро¬ваджувався принцип оплати за кількістю і якістю праці. В Україні було прийнято ряд законодавчих актів, спрямованих на вдоскона¬лення системи заробітної плати.

Одним з найголовніших складових елементів нової економіч¬ної політики була торгівля. Тому не випадково держава значну увагу приділяла законодавчому регулюванню торгівлі, як державної і кооперативної, так і приватної. Тільки за період 1923—1924 pp. були прийняті такі правові акти в галузі торговельного законодавства: постанова ВУЦВК і Раднаркому УСРР від 3 січня 1923 р. "Про купівлю-продаж вроздріб із розстрочкою платежу", яка мала особ¬ливе значення для сільського населення, бо давала змогу селянам купувати на пільгових умовах сільськогосподарські машини; Поло¬ження Раднаркому УСРР від 23 лютого 1924 р. "Про товарні біржі", котре визначало структуру бірж; постанова ВУЦВК і Раднаркому УСРР від 14 березня 1924 р. "Про боротьбу з дорожнечею", що мала на меті зниження цін; Інструкція про торгівлю, яка визначала коло осіб, які мали право торгувати; постанова Раднаркому УСРР від 26 вересня 1924 р. "Про фірму", що встановлювала порядок функціо¬нування фірм і зміст поняття фірми; постанова Раднаркому УСРР від 2 жовтня 1924 р. "Про торговельний реєстр", яка вимагала від усіх торговельних і промислових підприємств реєструватися в орга¬нах НКВТ УСРР.У той час, коли розвиток державної і кооперативної торгівлі державними органами стимулювався, регулювання приватної торгі¬влі з боку держави було непослідовним і значною мірою зводилося до її всілякого обмеження і витіснення. Основними методами впли¬ву з боку держави на приватний ринок були: вилучення деяких видів торгівлі з приватної сфери, монополізація а руках держави торгівлі цілим рядом об'єктів; податкове обкладання торгівлі і обмежене кредитування; економічне регулювання торгівлі шляхом виходу державних торговельних органів на вільний ринок й вико¬ристання методів конкуренції та ін.