Діяльність православних монастирів на Закарпатті в часи угорської окупації (1939-1944)
У 1944 р. під час відступу німців на захід у православний монастир в Домбоки Мукачівського району потрапили полонені радянські діти. Коли ешелон проїжджав біля залізничної станції Жорнава Великоберезнянського району його, за деякими спогадами, бомбардували. Серед пасажирів потягу були і діти, вивезені німцями з Новоєльні Дятлівського району Гродненської області Білорусії, де був розташований дитячий інтернаціональний санаторій та піонерський табір. Є кілька версій, як діти потрапили в Червеньово і Домбоки.
В одній з них сказано, що до руського Червоного Хреста (який очолював покійний архімандрит Василій (Пронін) наприкінці літа 1944 р. звернувся угорський офіцер взяти під опіку 186 хлопчиків і дівчаток віком від 5 до 15 років. о. Василій доручив секретарю Червоного Хреста Ользі Люсієвській (Лосієвській) поїхати в Домбоки і Червеньово і домовитися з о. Іваном Карбованцем про перевезення дітей у вказані монастир і село [34, 64].
Другу версію про порятунок дітей оприлюднив кореспондент Ф. Прокопенко у 1967 р. журналі „Україна” під назвою „Дорога мамо! Любий батьку!” Тут було записано: „Лісом проходив житель села Червеневого, Мукачівського району, Іван Іванович Карбованець, який їх і виявив” [36, 11].І третя, найбільш достовірна версія про перевезення дітей з району Ужгорода до Червеньова і розташування їх у єврейських хатах та подвір’ях деяких селян, належить старості села Червеньова Курті, який при житті розповів у присутності працівників сільської ради як він їздив в Ужгород і на автомашинах доставив радянських дітей в село. Звичайно, що всі учасники версій посприяли тому, щоб ці діти знайшли притулок у Червеньові.
Московський письменник В. Р. Томін у книзі „Дорога к додому” наводить свідчення сина одного з керівників корейської секції Комінтерну Ше Сун Міна – Володимира Марсіна, який теж був серед врятованих дітей, і згодом згадував: „Нас выгнали из вагонов и отвели в какой-то женский монастырь. Местные жители относились к нам неплохо, монашки нас немного подкормили... Мы стали работать на полях, собирали подсолнухи, кукурузу. Монастырь стоял в стороне от дороги” [38, 35].
Марія Федорівна Довганич – жителька Червеньова, що брала активну участь у порятунку дітей, згадувала: „Самих старших дівчаток і деяких малюків відвели в сусіднє село Домбоки, в жіночий монастир. У монахинь були в наявності швейні машинки, і робота налаштувалась як в майстерні: дівчатам швидко пошили сукні і білизну. Одягнули й інших теж” [39, 4]. Рішення надати притулок дітямз боку жителів села і монахинь було дуже мужнім, тому що у час появи на Закарпатті партизан-десантників угорська влада забороняла приймати у себе будь-кого, і ці дії могли привести до арештів. В монастирі багато дітей було похрещено. Від старших дітей довідалися, що вони з Ленінградської, Смоленської, Орловської, Вітебської та інших областей СРСР.
Дуже важливим є свідчення Тетяни Хахиной про перебування Закарпатті. У листі до Омеляна Довганича, нині відомого історика, доктора історичних наук, у 1968 р. вона писала: „Все мы находились в одном из помещений села Червенева. Кормили нас монашки, которые находились в монастыре. Только я не могу вам сказать точно, кто их обязал нас кормить. Толи руководство села или район или просто они сами из-за жалости к нам таким истощенным, измученным в то время детям. Но факт остается фактом, что они нас кормил всё время пока мы там находились до освобождения” [15].
Багато зробив для порятунку дітей о. І. Карбованець, він разом з монахинями організував влаштування їх у родини а разом з дружиною піклувався про Мішу Піскунова, який довго не забував своїх рятівників.
Коли у жовтні 1944 р. з монастиря побачили військові машини визволителів, що пересувалися в їхньому напрямку, то один із хлопчиків – Міша Піскунов, знайшов десь шмат білої тканини і вибіг з нею до машин [26, 2]. Новина про дітей миттєво розлетілася серед військових. В Червеньово і Домбоки прибули військові кореспонденти газети 18 армії „Знамя Родины” капітани Б. Галанов та Б. Мілявський. 4 листопада 1944 р. газета надрукувала статтю „Наші діти в німецькому рабстві”. У Червеньово були направлені підполковник Герасов, лікар – полковник медслужби Млинарник, а також кінооператор Барбупли, який і знімав цю зустріч” [29, 2].
За рішенням військових властей дітей перевезли до Мукачева, а потім відправили в дитячий будинок м. Орла, а звідти в інші дитбудинку союзу.
Таким чином, відродившись на початку ХХ ст. православний рух набув широкого розмаху. Відродження православ’я викликало появу чернецтва, яке взяло керівну роль серед духовенства 1919-1944 рр. Зважаючи на мало чисельність мирських священиків ченці обслуговували багато сільських парафій, намагалися відстоювати права селян. Центрами духовності стали монастирі. Православну єпархію очолили сербські єпископи, які сприяли збільшенню кількості монастирів та скитів та допомагали бажаючим здобувати духовну освіту в Сербії.