Діяльність православних монастирів на Закарпатті в часи угорської окупації (1939-1944)
У 1939 р. в м. Хуст на квартирі архімандрита Алексія (Кабалюк), за свідченням М. Попова, відбулася його зустріч з духовенством, що підтримувало єпископа Володимира (Раїч). На зборах крім Кабалюка був присутній архимандрит Матфей (Вакаров) та інші священики. М. Попов, Дорослай та Е. Якоб намагалися довести до присутніх обов’язковість утворення автокефальної угорської церкви, та її можливості [40, 10].
Щоб послабити вплив православної церкви на населення краю і підірвати її економічні підмурівки, з боку угорської влади починається кампанія обмеження земельної власності церков та монастирів. Зокрема такі дії були вчинені проти православного монастиря в с. Липча Хустського району. 8 травня 1939 р. монахині придбали земельну ділянку від жителя с. Липча Ю. Бенци за ціною 500 пенгів. Алеугорськими урядовими колами від них землю відібрали, з тої причини, що монахиням приписувалось москвофільство і неблагонадійність щодо угорської держави [3, 1]. У зверненні до сільського народного комітету с. Липча від 25 січня 1945 р. черниці писали: „Того часу на нотарському уряді керував публічний нотар Микола Байцура, який до нашого купно-продажного договору поставився негативно, в тому смислі що монастир не має права землю купувати. В свою чергу він ділянку передав Липчей Петрові, який того часу працював на нотарському уряді бухгалтером. Угорські уряди, бачачи в особі монастиря сильного супротивника мадяризації в краї, затвердили рішення нотаря” [3, 2].
Також до єпархіального управління почали надходити скарги з боку православних священиків у яких вказувалося на незаконні дії урядовців та деяких греко-католицьких духівників. Наприклад ієромонах Макарій (Вадюн) у зверненні від 1 січня 1940 р. писав: „У нашому селі Данилово вчителі примушують православних дітей відвідувати уніатську церкву під загрозою фізичної розправи” [13]. Він наводить імена угорських вчителів – Іван Фатол та Магдалина Мотейчова. Аналогічних скарг від духовенства надходило багато, що змусило єпископа Володимира звернутися 4 січня 1940 р. з листом до регентського комісара З. Перені. У листі єпископ писав: „Маю честь просити від Вас захисту православного населення” [8]. 15 січня 1940 р. єпископ пише скаргу на ім’я міністерського радника в Ужгороді Юлія Марини, з питання неправомірних дій угорських вчителів у Данилові [7]. 25 січня 1940 р. до З. Перені надсилається наступна скарга: „Незважаючи на рішення угорського уряду за №11400/1939, яке стосувалося отримання священиками конгруе з надбавкою з 1 січня 1940 р., це питання й до цих пір не вирішене” [9].
Активна політика єпископа Володимира викликала обурення офіційної влади. Йому було запропоновано прийняти угорське громадянство разом з усіма священиками єпархії. Але єпископ категорично відмовився [25, 81]. 2 червня 1941 р. на вокзалі Мукачева він був заарештований і відправлений під конвоєм до Будапешту. Тут йому запропонували оселитися в заміському будинку римо-католицького єпископа в м. Вац (Угорщина). Провівши біля 6 місяців під домашнім арештом єпископ Володимир у жовтні 1941 р. виїхав до Сербії.
На думку О. Данка у 1939-1944 рр. на Закарпатті найактивнішою була група православного духовенства, які були освячені в Яблочинському монастирі (нині територія Польщі). А саме – Алексій (Кабалюк), Амфілохій (Кемінь), Матфей (Вакаров) [27, 167]. Крім того енергійно діяли прихильники ахієпископа Савватія – архімандрит Боголіп (Церковник) та о. Юрій Кенез.Після від’їзду єпископа Володимира на його місце було призначено ігумена Феофана (Сабова), а згодомМихайла Попова. Михайло Попов народився 1 липня 1888 р. у станиці Павловський області Війська Донського. Закінчив повний курс Донської Духовної Семінарії в 1910 р. 21 червня висвячений у сан диякона, 24 липня 1910 р. у сан священика. Навчався на медичному факультеті в Ростові на Дону. Колишній військовий священик у чині генерал-майора. Закінчив філософський факультет у м. Дебрецин, отримав вчену ступінь доктора філософії 31 березня 1919 р. як угорський письменник, член Угорського Державного Бюро Печаті. В цьому ж році вийшла у світ його монографія (приват-доцентська дисертація): „Романтика в Евгении Онегине Пушкина” [35, 110].
Попов проводив політику переходу православної церкви під юрисдикцію архієпископа Савватія. Угорці хотіли бачити автокефальну церкву під владою константинопольського патріарха, і відповідно архієпископа Савватія. Вже в квітні 1941 р. М. Попова затвердили на посаді адміністратора православної церкви в Угорщині. 28 серпня 1941 р. він видав розпорядження за №2, у якому наказав усім священикам згадувати під час богослужіння Савватія [31, 151]. Це розпорядження ще більше поглибило „Савватіївський розкол”.
10 червня 1940 р. угорськими військовими було закрито православний монастир в Тереблі, монахів заарештовано [41, 4]. У листі до єпархіального управлінняо. Веніамін (Керечанин) – настоятель монастиря, писав: „Нас зігнали в село в церковний дім. Я був три рази у начальника жандармерії, він лякає в’язницею. Прошу Вас звернутися із скаргою до уряду в Ужгороді і Хусті, або зразу ж в Будапешт” [5]. Православний єпископ Володимир (Раїч) звернувся у листі за №741/1940 до З. Перені. Повідомивши про ганебні дії жандармів, він підводить підсумок: „Вважаю, що цей проступок є неправильний, просимо взяти під свій захист монастир і вжити заходи, щоб монахи повернулися в обитель” [6]. Настоятеля монастиря архімандритаВеніаміна (Керечанин) після арешту відправили в Дебрецин, де 20 грудня 1941 р. засудили до смертної кари через повішення, за підозрою у співпраці з радянськими партизанами [1, 2].