Концепція полівасалітетної підлеглості Б. Хмельницького та українсько-російські взаємовідносини середини XVII ст.
Ця проблема не була вирішена й протягом наступного року, а тому гетьман використовує випробуваний дипломатичний хід. 12 червня він звернувся до царя Олексія Михайловича зі скаргою на Карла X Густава, що той відбирає «рубіж князівства Російського по Віслу ріку» [95]. Таким чином, не погоджуючись з гетьманом як васалом царя, король, на переконання Хмельницького, вступив у конфлікт з Московською державою. А тому володар Українського гетьманату висловив бажання воювати проти Шведського королівства, якщо той буде «противитися Вашій Царській Величності» [96].
Вже на початку липня така позиція Хмельницького «дивним чином» стає відомою королю Швеції. Очевидно, що це було інспіроване гетьманською канцелярією з метою певного залякування і прихилення шведського короля до вигідного для України рішення територіального питання (ця тактика була дивовижно подібною на дій української еліти весною 1653 р., коли Чигирин таким же чином «зіштовхував» московського царя і турецького султана). У цьому випадку гетьман був начебто «змушений» виправдовуватися перед потенційним сюзереном, «...для підтвердження нашої приязні до Вашої Королівської Величності ми повідомляємо і ясно заявляємо, що не дамо нікому допомоги – хоч би до цього нас часто закликали – ані підемо ні на кого в наступ, але при Божій допомозі захищатимемо, як зможемо, віру, волю і наші кордони. Хоч би й поширювалася якась несприятлива чутка, ніби ми піднімаємо зброю проти Вашої Королівської Величності, то нехай Ваша Королівська величність дасть якнайменше віри цій безглуздій чутці, бо ми (як свідчать про нас минулі події) ніколи без причини не трубимо сигналу», [97] – писав 13 липня Б. Хмельницький до Карла X Густава.
Наприкінці жовтня до Варшави, якою вже оволоділи шведи, прибуває український посол Данило Грек у супроводі трьохтисячного козацького загону. За дорученням Хмельницького він мав домовитися зі шведським королем щодо підданства України на таких умовах: дотримання останнім миру з Московською державою, термінове укладення шведсько-українсько-російського оборонно-наступального союзу, направленого проти Османської імперії [98]. Однак у Карла X Густава були зовсім протилежні плани – Швеція, розвиваючи свої військові успіхи в Центрально-Східній Європі, не хотіла миритися з Москвою. Цілковито підтримуємо думку З. Вуйцика, що «Хмельницький, метою якого була незалежна Україна, бачив у Швеції ворога як проти Росії, так і проти Польщі, гідного партнера, який буде взмозі допомогти йому в здобутті тієї незалежності» [99].
Одночасно з московським та шведським зовнішньополітичними напрямами Український гетьманат, як вже зазначалося вище, продовжував дипломатичні стосунки зі Стамбулом. У березні 1655 р. Б. Хмельницький приймав у Чигирині турецького посла Шагін-агу. Після завершення переговорів з ним до Порти відправилися українські дипломати, які наприкінці травня – у червні вели переговори у столиці Османської імперії [100]. Головною їхньою темою знову було питання щодо прийняття Україною номінальної васальної залежності від султана [101]. У відповідь на лист Мегмеда IV, де засвідчувалася сюзеренна присяга Хмельницькому [102], той наприкінці листопада 1655 р. писав, що «ми дуже раді були великій милості султана і знову будемо вірно служити нашому могутньому господареві (Мегмеду IV. — Т. Ч.)» [103].Поряд з трьома головними напрямами поліваріантної зовнішньої політики гетьманату в цей час – Росія, Швеція, Туреччина (включно з Кримом) — залишалося ще два — Польща і Трансільванія. Незважаючи на відмову від польської протекції, Б. Хмельницький все ж таки остаточно не пориває з Яном II Казимиром. У Чигирині гетьман приймає польські посольства, а у відповідь на прохання-наказ монарха Речі Посполитої надати військову допомогу (лист від 7 березня 1656 р.), хоча й відмовляє у цьому, але й «обнадіює» колишнього зверхника щодо можливого повернення до «дідичного пана» — «...в глибині воєнних подій виявляться, нарешті, наша вірність і покора» [104]. Майже так само протягом 1655-1656 рр. український гетьман діяв у напрямі налагодження мирних стосунків з Трансільванією. Коли посольство цього князівства у жовтні 1656 р. прибуло до України для остаточного укладення договору й зажадало від Хмельницького скласти присягу на вірність Юрію II Ракоці, то оточення гетьмана заявило: «Ми не хочемо брати ярма на шию. Князь нас не завоював шаблею, як Молдаван і Мультян (волохів — Т. Ч.), ми з доброї волі і по дружбі хочемо мати з ним союз» [105].
З огляду на те, що більшість проблем міжнародної діяльності уряду Б. Хмельницького протягом 1655-1657 рр. ґрунтовно висвітлені у працях В. Смолія і В. Степанкова [106] та нещодавно опублікованих монографіях Т. Яковлєвої [107] й В. Горобця (останній відзначав, що балансування між Варшавою та Стокгольмом, між Бахчисараєм та Москвою, між Варшавою та Москвою визнавалося в Чигирині за найліпший за тих умов варіант ведення зовнішньополітичної гри) [108], хотіли б лише відзначити, що у цей час Український гетьманат, завдяки впровадженій Б.Хмельницьким концепції полівасалітетної підлеглості, остаточно утвердився у геополітичній структурі Центрально-Східної Європи як держава, що фактично була непідлеглою, але номінальне залежною від монарших дворів даного регіону.
Можемо стверджувати, що переяславсько-московські домовленості не були схвалені на Генеральній раді, а, отже, згідно тогочасних вітчизняних політико-культурних традицій, не відбулася їхня ратифікація найвищим законодавчим органом ранньомодерної Української держави. На нашу думку, потрібно говорити лише про визнання гетьманом Б.Хмельницьким номінальної васальної підлеглості московському цареві Олексію Михайловичу. Але навіть і це не стримувало українського володаря від проведення самостійної зовнішньої політики, яка досить часто розходилася з планами Москви. Вагомим доказом цьому є зовнішньополітична діяльність гетьманського уряду після 1654 р., що була направлена на збереження союзницьких відносин з кримським ханом та визнання протекції шведського короля і турецького султана.