Концепція полівасалітетної підлеглості Б. Хмельницького та українсько-російські взаємовідносини середини XVII ст.
Саме тому головним завданням Б. Хмельницького, починаючи з другої половини 1648 р., на нашу думку, було утвердження Українського гетьманату як васальнозалежної держави під протекторатом якогось із монархічних дворів Заходу (Трансільванія), Сходу (Росія), Півдня (Туреччина) чи Півночі (Швеція). Як заявляв у серпні 1649 р. з цього приводу сам Б. Хмельницький, "...я буду триматися того пана (монарха. — Т. Ч.), який мене ласкаво з Божої ласки держить в своїй опіці" [4]. Зважаючи на те, що політика на утвердження міжнародної легітимації через прийняття протекторату когось із іноземних монархів відбувалася майже одночасно у всіх вищезазначених геополітичних напрямах й зумовлювалася специфікою status quo Війська Запорозького (а воно як до, так і після 1648 р. перебувало у підданстві королів Речі Посполитої), ці зовнішньополітичні заходи поступово трансформуються в концепцію полівасалітетної підлеглості новоутвореного під час революційних подій державного організму.
Безумовно, творцем цієї концепції був ніхто інший, як гетьман Б. Хмельницький. Спираючись на довголітні традиції міжнародної діяльності українського козацтва, він зумів, як буде висвітлено нижче, не відмовляючись від сюзеренітету польського короля, забезпечити входження козацької держави до міжнародної спільноти на умовах прийняття номінального васалітету від турецького султана, московського царя й шведського короля. Тим самим у міжнародних відносинах було узаконене право гетьмана Війська Запорозького на володіння Україною, яка досі сприймалася світовими володарями лише як провінція Речі Посполитої.
Ґрунтуючись на нарративних джерелах першого (міжнародні договори Українського гетьманату, дипломатичне листування Б. Хмельницького із східними та західними монархами) та другого (інструкції гетьмана багаточисельним українським посольствам, переписка генеральної старшини з урядовцями інших країн тощо) ряду й використовуючи наукові досягнення вітчизняної й зарубіжної історіографії, спробуємо обґрунтувати висловлену гіпотезу щодо започаткування Б. Хмельницьким концепції полівасалітетної підлеглості Українського гетьманату як держави, що виникла в результаті збройного повстання «рицарського люду» східних воєводств Речі Посполитої протягом 1648-1649 рр. Але насамперед коротко охарактеризуємо взаємовідносини між майбутнім гетьманом Війська Запорозького Б. Хмельницьким та королем Речі Посполитої Владиславом IV перед початком відомих подій, у 1646-1647 рр., коли більшого (ніж у попередні десятиліття) визнання набуло правове становище козацької корпорації. У цей час, після довгих років «заборонних» постанов польсько-литовських владних органів, Військо Запорозьке нарешті одержує довгоочікуваний королівський привілей, в якому певною мірою окреслювався не лише його соціально-політичний статус, але й дозволялося проведення контрольованої польським монархом зовнішньої політики.
Свого часу окремі аспекти козацько-польських стосунків у передреволюційний період були ґрунтовно досліджені С. Соловйовим, В. Чермаком, М. Грушевським, В. Голобуцьким та Б. Флорею [5]. Польський історик В. Чермак ще наприкінці XIX ст. зробив висновок про те, що у квітні 1646 р. представники козацької старшини (серед яких був і Б. Хмельницький) перебували у Варшаві, де отримали з рук Владислава IV два привілейних листи. Перший з них дозволяв виступити козацькому війську в морський похід проти Османської імперії, другий – збільшував реєстр Війська Запорозького до 12 тисяч [6]. Єдине застереження стосувалося того, що ці два документи повинні бути секретними до часу оголошення Річчю Посполитою війни Туреччині. Ці «глейтовні» листи були скріплені особистою печаткою польського короля [7].
Надані «вольності» спричинили справжній «психологічний переворот» у свідомості не лише козацтва, але й усього українського населення Речі Посполитої. Адже, як відзначив російський вчений Б. Флоря, протягом десятиріч у середовищі українців зберігалося стійке уявлення щодо свого нерівноправного становища в державі «двох народів» [8]. А тепер вони, спираючись на королівську протекцію, могли «мати при боці шаблю і переслідувати своїх кривдників» [9] — представників магнатства та шляхти.Згідно свідчень сучасників, під час другої зустрічі з Б. Хмельницьким, що відбулася у 1647 р., Владислав IV подарував тому свою шаблю. Вже згодом, у 1648 р., опосередковано підтверджуючи це, Хмельницький говорив одному з польських послів М. Собеському: «Навіщо казав (Владислав IV. — Т. Ч.) нам вольності шаблею діставати» [10]. Поряд з іншими причинами, надання королем Війську Запорозькому вищеназваних привілеїв спричинило до посилення сепаратистських тенденцій серед його провідників та більшої частини різних верств українського суспільства й було вміло використано козацькою верхівкою як доказ законності збройного виступу у 1648 р. Відзначимо, що з початком Української революції (до укладення Зборівського трактату 1649 р.) характер стосунків між Військом Запорозьким та Польською короною майже не змінився. З точки зору сюзеренно-васальних відносин, вони на той час відбувалися ще між суб`єктами одного державно-політичного тіла (Речі Посполитої) — королем, який був для козацтва «дідичним» сюзереном, й «гетьманом з усім Військом Запорозьким» — «колективним васалом». Саме так, в усвідомленні української сторони, вони розвивалися від часу правління короля Стефана Баторія.
Вже в одному з перших листів до короля Владислава IV, що був написаний у червні 1648 р., після гучних перемог над коронною армією на Жовтих Водах й під Корсунем, гетьман Б. Хмельницький окреслив своє васальнопіддане становище як «найнижчий підніжок і вірнопідданий» польського монарха й висловив «вірність підданства нашого (Війська Запорозького. — Т. Ч.) з вірною рицарською службою...» [11]. Разом з тим, він нагадав сюзеренові про надані їм раніше «права, привілеї, військові вольності» та про їхнє порушення від «українних старост і державців», які протягом довгого часу «кривдять і ображають» козацький загал. Це й стало причиною збройного виступу Війська Запорозького, але не проти короля, а проти річпосполитських урядовців, які, на думку гетьмана, не «могли бути добрими приятелями В. К. М.-ті, П. н. м. (вашої королівської милості пана нашого милостивого. — Т. Ч.)», проте були королівськими підданими. А тому Б. Хмельницький просив Владислава IV пробачити йому «гріх» порушення сюзеренно-васальних стосунків (він полягав у самовільному збройному виступі проти інших королівських васалів) та залишити Військо Запорозьке при «давніх правах і вольностях» («dawnych prawach i wolnościach») [12]. Частково про зміст цих «прав і вольностей» можемо дізнатися, реконструювавши за допомогою методу «від противного» текст «Інструкції послів від Війська Запорозького» до польського короля, який був доданий до згадуваного вище листа [13]. Тут насамперед йшлося про економічні («майнові») права козацтва на «хутори, сіножаті, луки, ниви, зорані поля, ставки, млини», «бджолині десятини і поволівщину» та іншу власність («все, що тільки комусь з панів урядників сподобається»). На другому місці стояло право забезпечення вільного життя батьків і матерів козаків (щоб за них «чини і всяку повинність» не відбувати) та козацьких вдів. Вочевидь, тут йшлося саме про права українських (реєстрових чи городових) козаків, адже, як засвідчується на початку «Інструкції...», їх ущемляли «українні» урядовці. У наступних пунктах вже говорилося про забезпечення військових привілеїв (вольностей козаків на Запорожжі («na Zaporoże»). Це можливість здобуття «козацького хліба» в морських та сухопутних походах; заняття уходництвом (полювання на звіра та рибальство) й несплата з цього чиншу; звільнення від різних видів робіт на користь полковників, призначених варшавським урядом для керування реєстровими полками на Січі. «Крім цього, король мав забезпечити платню («яку ми (Військо Запорозьке. — Т. Ч.) вже п`ять років не отримуємо») для шеститисячного реєстру (згідно «Інструкції...» посли мали просити у Владислава ІV збільшити реєстр на шість тисяч осіб й «залишитися у числі 12000») та охорону, згідно «давніх вольностей» православного духовенства [14]. Також Владислав IV повинен був підтвердити надані «попередніми се пам`яті польськими королям privilegia et libertates. Лише за відновлення перерахованих умов Військо Запорозьке погоджувалося вірно служити своєму сюзеренові.Про це, зокрема, йшлося і в листах Б. Хмельницького до найвищих достойників Речі Посполитої — великого коронного маршалка А. Казановського (2 червня 1648 р.), князя В.-Д. Заславського (2 і 4 червня), брацлавського воєводи А. Киселя (3 і 7 червня) [15]. Треба відзначити, що в першому й другому з них згадувалося, що українське козацтво вже одержало підтвердження власних «прав і привілеїв», наданих попередніми польськими королями «після перших походів» (тут, очевидно, йшлося про походи запорожців 1646 - першої половини 1647 рр.). Однак у листі до Владислава IV та інструкції послам Б. Хмельницький вимагав повторного підтвердження від короля статусу козацтва в соціально-політичній структурі Польсько-Литовської держави. А в посланні гетьмана до воєводи Киселя від 3 червня вперше в письмовому вигляді зустрічаємо думку про можливість звернення Війська Запорозького «за порадою до іншого пана» [16]. Хоча, як можна зрозуміти з уточнення «...бо знаємо, що не з волі Й. К. М. (його королівської милості. – Т. Ч.) над нами таке королівське беззаконня чинилося», — Хмельницький поки що не збирався цього робити, а лишень дипломатично натякав польському воєводі про зміну «пана»-протектора в разі невиконання королем вимог козацтва.