Концепція полівасалітетної підлеглості Б. Хмельницького та українсько-російські взаємовідносини середини XVII ст.
Така рада відбулася наприкінці червня — на початку липня 1653р., і на ній після довгих суперечок було відхилено умови турецької сторони щодо підданства. Не останню роль у такому рішенні законодавчого органу козацької держави відіграв сам Хмельницький. Згідно повідомлень російських агентів зі Стамбулу, український правитель при відсиланні турецьких послів говорив їм: «...города (Кам`янця-Подільського. — Т. Ч.) не можу дати, ні іншої ніякої дані, я не маю держави багатої... тільки якщо люди військові, якщо знадобляться султану, бути мені готовим на його службу» [64].
Причина відмови Стамбулу полягала не лише в надмірних вимогах Туреччини, але й у тому, що варіант з прийняттям османського протекторату був, на нашу думку, всього-на-всього певним відволікаючим маневром української дипломатії. Він мав відвернути урядові кола Речі Посполитої від головного напряму зовнішньої політики Українського гетьманату, який, починаючи з 1649 р., намагався одержати протекцію «православного володаря» — царя Московської держави. З іншого боку, декларація бажання визнати зверхність Османської імперії використовувалася Б. Хмельницьким як своєрідний засіб тиску на Росію з метою змусити її монарха прийняти рішення «вступитися» за «одновірців» перед Польською короною.
Ще від початку 1649 р. гетьман Хмельницький періодично одержував від царя Олексія Михайловича «милостиве жалування» на потреби Війська Запорозького. За це російському монархові обіцялося «послуги наші (Війська Запорозького. — Т. Ч.) рицарські... і голови наші покладати за твою царську величність проти всякого неприятеля християнського» [65]. Активізація украінсько-російських стосунків припадає на 1651 р., коли, як припускаємо, Б. Хмельницький остаточно зрозумів безперспективність укладення взаємовигідного договору з королем Яном II Казимиром та усвідомив декларативність пропонованої (у відповідь на прохання української сторони) турецької і трансільванської протекцій. Протягом року гетьман тричі особисто звертався до московського царя (9 і 19 березня; 18 липня); двічі направляв посольства до Москви (січень-березень; серпень-листопад); зустрічав царського посла (березень-липень); неодноразово приймав посланців від путивльського воєводи, який був посередником між царем і гетьманом (липень, вересень, листопад, грудень); писав листи до бєлгородського воєводи С. Прозоровського (1 і 8 січня, 20 вересня, 24 листопада, 18 грудня), боярина Б. Морозова (11 березня; 18 липня), ярославського намісника І. Милославського (18 липня). Квінтесенцією всіх цих заходів української сторони були слова Б. Хмельницького в листі до Олексія Михайловича від 19 березня 1651 р.: «...як ми перед тим бажали, так і зараз твоїй царській величності бажаємо, щоб нам государем і царем був, на всі землі царствував» [66]. Тенденція прийняття «царствування», яке означало не що інше, як здобуття собі надійного протектора, зберігалася й у наступному році.
Протягом 1652 р. Б. Хмельницький знову тричі безпосередньо апелює до московського царя (9 січня; 24 вересня; 12 листопада), відсилає до нього два посольства (січень-квітень; липень) та посланців від путивльського воєводи (лютий, травень), листується з путивльським воєводою Ф. Хілкевим (21 лютого; 1 і 20 березня, 12 квітня, 17, 24 і 28 травня, 13 і 31 липня, 24 вересня, 18 жовтня). Все це стало причиною того, що від початку 1653 р. відбуваються значні зміни у відносинах гетьманату як з Московською державою, так і з Річчю Посполитою. Крім того, новий виток дипломатичного протистояння був викликаний надто вже шокуючою пропозицією Б. Хмельницького, який запропонував кандидатуру російського царя як посередника під час перманентних українсько-польських переговорів.
Таким чином, виникла зовсім інша конфігурація у сюзеренно-васальних стосунках між королем Яном II Казимиром та Військом Запорозьким на чолі з гетьманом Б. Хмельницьким, який заявив, що задля «тривалого миру» з Польщею «упросили Й. М. (його милості. — Т.Ч) московського царя, п. н. м. (пана нашого милостивого. — Т. Ч.), щоб він, використавши свою повагу, ласкаво й милостиво підтримав наші прохання, які торкаються віри, церков і вольностей Вашої Королівської милості Війська Запорозького» [67]. Це було висловлено в листі до польського короля, датованого березнем 1653 р.З іншого боку, така рішуча заява гетьмана певним чином розв`язувала проблему українсько-російських переговорів. Якщо досі вони велися в основному таємно, то відтепер Б. Хмельницький (хоча і в односторонньому порядку) міг офіційно зноситися з царським урядом. Вже від цього часу, зважаючи на обмін посольствами між Чигирином і Москвою, почали окреслюватися умови, на яких Україна буде приймати протекцію московського царя. Спочатку вони полягали в наступному: російський монарх, з свого боку, мав забезпечити військову допомогу проти «ляхів» й не «попускав віри нашої православної і церков східних в поругання це» [68], а у відповідь український гетьман буде вірно «служити» цареві. Коли в листопаді 1653 р. Л. Капуста привіз із Москви царську грамоту з рішенням Земського собору прийняти Український гетьманат під «міцну руку» Олексія Михайловича, Б. Хмельницький зі старшиною її «радісно прочитав». Пізніше в листі до російських представників В. Бутурліна, І. Алфер`єва та Л. Лопухіна подякував цареві за згоду надати протекцію, але знову ж наголосив на проханні щодо військової допомоги проти поляків [69].
Елементом тиску на московський уряд, як вже відзначалося вище, була політика переконання царя в серйозності українсько-турецьких переговорів, що тривали з початку 1653 р. і начебто мали завершитися прийняттям османського протекторату. У квітні того ж року про це заявили у Москві гетьманські посли С. Мужиловський і К. Бурляй [70]. Саме від цього часу з гетьманської канцелярії почали «витікати» тексти турецьких грамот, які з відомих причин відразу ж попадали у руки російським дипломатам [71]. Промовистим було й висловлення самого Б. Хмельницького у розмові з посланцями путивльського воєводи Ф. Хілкова: «...не відійти мені бусурманських невірних рук... приводить мені Бог обладану бути і слугою невірному царю (султану. — Т. Ч.)» [72]. Мабуть саме тому одним з головних аргументів учасників російського Земського собору була теза про те, що необхідно якомога швидше прийняти українців «під високу руку» царя, а то вони піддадуться «бусурманам». Безпосереднім поштовхом до скликання гетьманом козацької ради в Переяславі, як дослідили сучасні історики, стало укладення мирного договору у грудні 1653 р. між Кримським ханатом та Річчю Посполитою [73].