Концепція полівасалітетної підлеглості Б. Хмельницького та українсько-російські взаємовідносини середини XVII ст.

Хід та рішення січневої ради в Переяславі 1654 р., за участю представників не лише козацького, а й інших станів України, неодноразово висвітлювалися у вітчизняній та зарубіжній історіографіях [74]. Загальновідомим став факт невдоволеності Б. Хмельницького та генеральної старшини складанням лише однобічної присяги на вірність новому сюзерену. Адже, згідно усталених у Західній та Центрально-Східній Європі принципів, він також мав присягнути в тому, що буде захищати privilegia et liberates свого добровільного васала. З огляду на розробленість питання про політико-правовий зміст Переяславсько-московського договору [75], зупинимося лише на його характеристиці з точки зору сюзеренно-васальних стосунків між Московською державою в особі її царя та суб`єктами Українського гетьманату – Військом Запорозьким і гетьманом.«Служити прямо і вірно у всіх справах і повеліннях царських» згоджувалася українська сторона, але на умовах зобов`язань московського монарха «в тому всьому пожалування і милость свою царську указати» [76]. Під «тим всім» розумілося 23 пункти прохання уряду козацької держави від 17 лютого 1654 р. до представника династії Романових щодо їхнього васального підданства. Олексій Михайлович, так само як і королі Владислав IV та Ян II Казимир, насамперед мав підтвердити «права і вольності наші військові, які з віків бували у Війську Запорозькому (пп. 1,2, 7-12,21, 23), а вже потім «вольності» українських станів — шляхетства, міщанства і духовенства, «надані з віків від княжат і королів» (пп. 3,4,13,17,18). Це мало бути затверджене грамотами з «печатями вислими». Всі інші «люди всякі» (нижчі стани) мали жити згідно усталених норм (п. 17). Обумовлювалися також повноваження гетьмана (п. 5, 6), питання військової співпраці (п. 19, 20), зовнішньополітичні (п. 14, 22) та зовнішньоекономічні (п. 15,16) проблеми функціонування Української держави [77]. Ці побажання Б. Хмельницького і «всього Війська Запорозького» мали донести цареві посли С. Богданович-Зарудний і П. Тетеря, які з кінця лютого перебували у Москві, Затримка із відповіддю російської сторони — цар мав погодити привезені пункти та висунути свої вимоги, згідно яких він збирався протегувати Україні, — змусила Хмельницького 21 березня звернутися з додатковим листом до своїх послів. У ньому наказувалося, що під час ведення переговорів необхідно пригадати росіянам, що незадовго до ради у Переяславі турецький султан «...на всі статті наші і права і віри і вольності дозволяв і ніякої дані від нас не вимагав, тільки щоб ми на війну були готовими» [78]. Отже, тут знову застосовувалася відома з першої половини XVII ст. козацька тактика тиску на потенційного протектора — «лякати» одного монарха іншим. Окрім того, українським послам наказувалося нагадати цареві, що польський «король нині універсал свій присилає до всього посольства (українського. — Т. Ч.), щоб до нього прихилялися» [79]. Саме таким чином, перед загрозою повернення українців до польської чи набуття турецької протекції, Олексій Михайлович мав пришвидшити з оформленням васалітетної залежності Українського гетьманату. Наприкінці березня 1654 р. московський цар погодив (з певними виправленнями і доповненнями) 11 статей, які разом з «жалуваними грамотами» козацькому, шляхетському, міщанському станам, а також духівництву, були привезені до Чигирина українськими послами. Більш детально зупинимося на розгляді «прав», які надавав московський цар Українській державі у сфері зовнішньополітичної та зовнішньоекономічної діяльності. У пункті 14-му «статей», направлених Б. Хмельницьким до Москви, вони були окреслені так: «Посли, які від віку з чужих земель приходять до Війська Запорозького, щоб пану гетьману і Війську Запорозькому, які б були до добра, вільно прийняти, щоб те його царській величності у гнів не було; а щоб мало проти його царської величності бути повинні ми його царській величності сповіщати» [80]. Отже, йшлося про правове визнання фактично незалежної української дипломатії, яка утвердилася задовго перед тим. Єдине невелике «самообмеження», згідно прохання гетьмана, повинно було стосуватися можливих «антимосковських» починань послів іноземних держав, які прибували в Україну. У такому випадку Хмельницький заявляв, що буде повідомляти про це своєму протекторові. Олексій Михайлович, очевидно, після довгих роздумів і вагань, затвердив цей пункт у наступній редакції: «Послів з добрими справами приймати (гетьману. — Т.Ч.) i відпускати, а в яких справах приходили і з чим відпустили, про те писати до Государя; а які посли прислані від кого будуть з противною справою Государю, і тих затримувати і писати про них Государю; а без Государевого указу їх не відпускати; а з Турським султаном і з Польським Королем без указу Государя не зсилатися» [81]. Отже, Б. Хмельницький мав повідомляти про всі свої зовнішньополітичні кроки під час прийняття іноземних посольств в Україні. Крім того, він повинен був затримувати в себе тих послів, які б намовляли гетьмана до виступу проти царя. Певне обмеження стосувалося і відносин козацької держави з Річчю Посполитою й Османською імперією — зноситися лише за «указом Государя». Таким чином, з усіма іншими державами, з якими у період з 1648 до 1654 рр. були встановлені двосторонні зв`язки — Австрією, Бранденбургом, Валахією, Венецією, Кримом, Молдавією, Трансільванією, Швецією, Прусією, – Україна могла проводити самостійну дипломатію, не орієнтуючись на вказівки з Москви.Керівництво Війська Запорозького висловило бажання платити данину (фіксованою грошовою сумою) московському цареві, згідно усталених у східноєвропейському регіоні традицій, що концентрувалося, зокрема, у принципі: «як збирав турецький султан із Угорської, Мультянської та Волоської землі» [82]. Саме так заявляли українські посли під час березневих переговорів у Москві. «Как по иных землях дам вдруг отдаетца, волили бы есьми и мы, чтоб цену давать ведомую от тех людей, которые твоєму царскому величеству належат» [83], — говорилося у п. 15-му відправлених до Москви «лютневих» статей Б. Хмельницького. Однак цей пункт був затверджений в іншій редакції—з українського населення мав збиратися спеціальний податок з подальшою його передачею російському представникові в Україні.

З огляду на те, що зобов`язання новообраного протектора перед «гетьманом з усім Військом Запорозьким» були спрямовані на обмеження пропонованих цим колективним підданим «прав і привілеїв» (що переконливо засвідчило не лише «редагування» московською стороною пп. 14, 15, але й ігнорування деяких інших пропозицій української сторони), Б. Хмельницький робить все можливе для того, щоб не скликати Генеральну раду й, таким чином, відтягнути затвердження січнево-березневих домовленостей з Росією. Від часу приїзду українських послів з Москви із погодженими царем «статтями» протягом квітня-грудня 1654р. та наступного часу питання щодо скликання Генеральної ради задля ратифікації досягнутих рішень навіть не ініціювалося українським правителем. Отже, сюзеренно-васальні домовленості з царем (як перед тим з султаном) так і не були затверджені найвищим законодавчим органом Української держави й не легітимізовані з точки зору правових норм, які склалися на середину XVII ст. в Центрально-Східній Європі. А тому можемо говорити лише про їхній номінальний характер. Доказом цьому є продовження дипломатичних стосунків Війська Запорозького з Османською імперією та Кримським ханатом [84] і, що найголовніше, ряд цілеспрямованих кроків Б. Хмельницького щодо прийняття протекторату Шведської корони. Вони розпочалися ще у 1652-1653 рр. й відновилися в червні 1654 р., коли гетьман надіслав листа до І. Радзейовського з пропозицією укладення військового союзу проти Речі Посполитої [85]. Перед тим, у лютому (менше ніж через два місяці після Переяслава!), Хмельницький звертається до султана Мегмеда IV з проханням про заступництво Османської імперії та продовжує обмінюватися посольствами з його васалом — Кримським канатом [86]. Весною в Стамбулі перебували представники гетьмана, які одержали від султана згоду на продовження стосунків з Кримом [87]. Саме тому 16 квітня Б. Хмельницький писав до Іслам-Гірея, що гетьманат «на вічні часи» не порушить взаємної присяги про «братерський союз» і «приязнь» [88]. Показовою також є оцінка Б. Хмельницьким у цьому листі своїх дій щодо прийняття московської протекції: «Що ж до Москви, з якою ми вступили в дружбу, то ми це зробили згідно з порадою Вашої Царської Милості (хана. — Т. Ч.). А з усього бачимо, що ляхи стягають людей з різних земель на нашу загибель, то чому б і ми не мали цього (домовленостей з Московською державою. — Т. Ч.) робити? Бо краще мати більше друзів...» [89]. У відповідь на це послання та посольство полковника С. Савича кримський хан у травні надіслав гетьману свою грамоту [90]. Про те, як український гетьман усвідомлював визнання васальної залежності від російського царя, якнайкраще свідчать його слова на адресу Олексія Михайловича, які він висловив його послу Бутурліну незадовго до смерті, влітку 1657 р.: «Я піддався не для того щоб робити те, що скажеш... Я з польським королем перед тим бився, щоб вернути свободу собі і козакам...» [91]Проблеми ґенези та еволюції українсько-шведських стосунків за доби Б. Хмельницького певним чином вже були висвітлені у вітчизняній та зарубіжній історіографіях [92]. Зупинимося лише на основних моментах міждержавних відносин між українським гетьманом та шведським королем, характеризуючи їх через призму полівасалітетної моделі зовнішньої політики гетьманату. Отже, наприкінці серпня 1655р., перебуваючи поблизу Камянця, Хмельницький, у відповідь на прибуття до нього шведського посла Ю. Торквата, повідомляє у листі до короля Карла X Густава про свою радість, «що згідно з нашими (Війська Запорозького. — Т. Ч.) давніми проханнями, обіцяє (Карл X. — Т. Ч.) нам довір`я, захист і дружбу» [93]. Якщо під обіцянкою «дружби» між гетьманом і королем, згідно уявлень володаря України, розумівся процес укладення двостороннього договору, то згадка про «довір`я і захист» засвідчувала не що інше, як бажання Б. Хмельницького визнати протекцію («protectionem») Карла X Густава. Але коли в жовтні під Львовом розпочалися безпосередні переговори, український гетьман трохи змінив тональність своїх звернень і листів. «...Його Милість шведський король нехай приймає те, що йому дав Господь Бог в його розпорядження, а що нам Господь Бог поміг визволити Україну свою руську, при цьому я стою», [94] — ці слова Хмельницького до львівських міщан засвідчили ту велику напругу в ході українсько-шведських переговорів, яка виникла через суперечку стосовно приналежності західноукраїнських територій.