Деякі аспекти дипломатичної діяльності В`ячеслава Липинського в період гетьманату (1918)

Інформація про намагання австро-угорської сторони завадити ратифікації договору з боку Німеччини, Болгарії та Туреччини дійшла до українського посольства у Відні. Наприкінці червня В`ячеслав Казимирович Липинський провів кілька зустрічей з дипломатичними представниками Болгарії та Туреччини з метою з`ясувати позиції урядів цих країн щодо вимог Австро-Угорщини. Ним були отримані сприятливі для української сторони відповіді. Союзники не збиралися наслідувати австрійський приклад. Болгарія заявила, що ратифікація Брестського договору буде проведена одночасно з Німеччиною. Турецькі представники висловлювали свою позицію не так відверто, проте основним змістом отриманої інформації було те, що Туреччина не збирається дуже затягувати справу ратифікації. Маючи таку інформацію, В. Липинський за інструкцією з Києва намагався схилити керівників Міністерства закордонних справ Австро-Угорщини до думки про необхідність найшвидшої ратифікації Брестського договору. Але успіху йому досягти не вдалося, позиція австрійських дипломатів залишалася незмінною.

Тим приємнішою була звістка про те, що болгарське посольство у Відні готове провести обмін ратифікаційними грамотами. Цей урочистий акт відбувся 15 липня 1918 року. В. Липинський передав своєму колезі, Повіреному у справах Болгарії у Відні М. Джебарову, документ про ратифікацію, підписаний Гетьманом П. Скоропадським, отримавши у відповідь грамоту, підписану Царем болгарським Фердинандом І Кобурзьким. Посланники обмінялись промовами. В. Липинський, зокрема, підкреслив: "І як дві Держави ми перші в цій страшній, всесвітній війні в інтересі [...] поступу укріпили між собою тривкий мир, мир, котрого так бажає для себе змучена, знесилена людськість. Од цього часу знов почнуться між нами перервані було в віках нашої неволі живі політичні і культурні зносини" [12].

Обмін ратифікаційними документами між Україною та Болгарією викликав різку реакцію в Австро-Угорщині. Керівництво Міністерства закордонних справ зробило офіційний запит до болгарського уряду з цього приводу. У відповідь прем`єр-міністр Болгарії О. Малинов визнав, що такі дії йдуть всупереч попереднім обіцянкам провести ратифікацію одночасно з Німеччиною і склав вину за це на співробітників посольства у Відні.Тим часом 24 липня ратифікаційними документами обмінялися Україна і Німеччина. Українську сторону представляв Посол у Відні В. Липинський, німецьку – Повірений у справах Німеччини в Австро-Угорщині принц Шольберг-Вернігероде. На документах, якими обмінялися дипломати, стояли підписи Гетьмана та Імператора Вільгельма ІІ Гогенцоллерна.

Це дало можливість і Болгарії підтвердити вербальною нотою свій попередній крок. Їх приклад наслідувала Туреччина, яка 22 серпня 1918 року представила на обмін грамоту, підписану Султаном Магометом V Османом [13].

Такий перебіг подій посилював, звичайно, позиції України в дискусіях з Австро-Угорщиною про Холмщину та Галичину. Фактично союзники не підтримали заходів австрійського уряду. Тому, побачивши через кілька місяців, що нератифікація Брестського договору як метод тиску себе не виправдала, міністр закордонних справ граф Буріан 5 жовтня 1918 року представив австрійському та угорському прем`єр-міністрам подання про необхідність ратифікації договору з Україною. Виготовлений був уже навіть примірник грамоти, яку мав підписати австрійський цісар. Проте до українсько-австрійських відносин знову втрутилися поляки.

Польська регенційна рада заявила протест австрійському представнику в Польщі С. Угрону, прем`єр-міністр Польщі подав у відставку. І під таким тиском Австро-Угорщина знову відклала процес ратифікації. Але, як виявилося пізніше, цьому урочистому акту так і не судилося ніколи відбутися – наприкінці жовтня 1918 року Австро-Угорщина розпалася.

Тим більш важливим на такому історичному тлі виступає дар професійного політичного передбачення, притаманний В`ячеславу Казимировичу Липинському. Вже з перших днів свого перебування на посаді Посла України у Відні він активно налагоджував контакти з представниками різних національних політичних угруповань.

Передбачаючи можливий розпад Габсбурзької монархії та утворення національних держав, В. Липинський всіляко пропагував ідеї української державності та самостійності серед керівників національних рухів. Ним було спеціально виділено кошти із фондів посольства для розміщення в національних друкованих органах статей, написаних людьми, що формально не мають відношення до українського посольства, висловлюють точку зору, близьку до офіційної української. Особливо великий внесок у цю справу було зроблено відомим українським діячем Австро-Угорщини І. Бочковським, який через чеські та словацькі газети популяризував українську ідею. Крім того через особисті знайомства ним були здійснені кроки до налагодження контактів між українськими представниками та Т. Масариком [14].

Після проголошення незалежності національних держав контакти перемістилися в площину офіційних стосунків. Першим кроком у цьому напрямку стали ноти до австрійського, угорського, чеського та югославського урядів, надіслані Посольством України у Відні. В них пропонувалося налагодити дружні відносини і роз`яснювалася суть зовнішньої та внутрішньої політики України [15].