Деякі аспекти дипломатичної діяльності В`ячеслава Липинського в період гетьманату (1918)

Проте деякі пости крім відданості українській справі та ґрунтовної європейської освіти потребували від претендентів ще й неабиякого таланту. Однією з таких посад був пост Посла Української держави у Відні. Ця посада була запропонована відомому українському історику й громадському діячеві В'ячеславу Казимировичу Липинському.

Проте деякі пости крім відданості українській справі та ґрунтовної європейської освіти потребували від претендентів ще й неабиякого таланту. Однією з таких посад був пост Посла Української держави у Відні. Ця посада була запропонована відомому українському історику й громадському діячеві В`ячеславу Казимировичу Липинському.

Ґрунтовна підготовка, талант та добре знання Австро-Угорщини надали можливість В. Липинському одразу приступити після приїзду на місце роботи до виконання службових обов`язків [1]. Перш за все він підібрав до штату посольства людей, які за малим винятком забезпечували високу ефективність роботи установи. Керівні посади в посольстві Української держави у Відні займали: І. Токаржевський-Карашевич, що обіймав пост радника; В. Полетика, М. Біленький та С. Ванькович, які посідали відповідно пости старшого секретаря, секретаря та морського аташе [2]. Обов`язки морського аташе виконував капітан Л. Дашкевич-Горбацький. Посада ж військового агента при посольстві залишалася вакантною, оскільки Представник Українського Генерального Штабу при Обер-Ості [3] генерал В. Левицький, якого призначили на цю посаду, до Відня не прибув.

Постійно стикаючись у своїй роботі із недосконалістю законодавчої бази зовнішньополітичної діяльності, В. Липинський активно намагався виправити подібне становище. Ним неодноразово вносилися практичні пропозиції до різних підрозділів Міністерства закордонних справ щодо розробки нормативних актів. Зокрема, В`ячеслав Липинський був одним із ініціаторів розробки і прийняття закону про обкладення митом іноземних кораблів, які користуються українськими портами [4]. З його участю розроблялися законопроекти про штати українських консульств та посольств [5], про консульські тарифи. Визначалися місцевості, в яких планувалося розмістити дипломатичні представництва України [6].

Проте поряд із приділенням великої уваги питанням законодавчої бази дипломатичної служби, проблем організації роботи посольства, головним напрямком діяльності В. Липинського в Австро-Угорщині було налагодження стосунків з цією державою. Від моменту Брест-Литовської угоди відносини з Габсбурзькою монархією складалися дуже непросто. Мирна угода була вимушеним кроком для обох сторін. Українські представники пішли на підписання цього документу для того, щоб захистити країну від агресії з боку більшовицької Росії. Австро-угорські ж правлячі кола мали перед собою жахливу перспективу голоду й повного занепаду економіки. Україна в їх планах грала роль постачальника продовольства й сировини для забезпечення австрійської промисловості.

Саме тяжкий економічний стан змусив австрійське керівництво піти під тиском української сторони на підписання таємної угоди про поділ Галичини на польську та українську частини і об`єднання останньої з Буковиною в окремий Коронний край у складі Австро-Угорської імперії. Це гарантувало б українському населенню Галичини більш широкі політичні та культурні права. У відповідь уряд України брав на себе зобов`язання забезпечити права німецької, польської та єврейської общин. Але в Австрійській монархії виникла гостра опозиція цим планам. В такий напружений момент розвитку міждержавних відносин В`ячеслав Липинський і почав виконувати обов`язки посла. Йому довелося перш за все спрямувати головні зусилля на розв`язання основних вузлів, що викликали постійні дипломатичні конфлікти: поділ Галичини, належність Холмщини, постачання продовольства з України, поводження австро-угорських військ в Україні та суперечки з приводу так званої "військової здобичі".

Під дуже серйозним тиском польських кіл в парламенті, які погрожували в разі відмови від денонсації таємного протоколу про поділ Галичини вийти з урядової коаліції, керівництво Міністерства закордонних справ Австро-Угорщини змінило свою позицію. Попередній зондаж керівництва Німеччини, Болгарії та Туреччини щодо цього питання показав небажання союзників ускладнювати свої стосунки з Україною. Тоді міністр закордонних справ Австро-Угорщини граф Буріан почав широкомасштабну акцію, спрямовану на односторонню відмову від домовленості. Ним було надіслано 1 липня 1918 р. інструкцію Послу в Україні графу Й. Форгачу щодо холмської справи та угоди про розподіл Галичини.Оскільки український уряд не забезпечив поставку продовольства в домовлених обсягах, це давало правлячим колам Габсбурзької монархії козир у боротьбі за подальшу долю протоколу про Галичину. Проте Австро-Угорщина вимушена була все ж діяти пам`ятаючи про Німеччину, яка не підтримувала її в цьому питанні. Міністр закордонних справ граф Буріан в листі, надісланому до посольства Австро-Угорщини в Україні, просив Посла Й. Форгача відвідати Гетьмана і повідомити про денонсацію протоколу.

Це доручення було виконане 4 липня під час аудієнції у Гетьмана П. Скоропадського, що стало для останнього неприємною несподіванкою. За вказівкою міністра закордонних справ України Д. Дорошенка активізувалася діяльність представника у Відні, де українські інтереси заступав В. Липинський. Цей крок був тим більше умотивований, що під час наступної зустрічі П. Скоропадського і Й. Форгача 6 липня 1918 року Посол Австро-Угорщини навіть в категоричній формі відмовився прийняти протест з приводу протиправних дій своєї країни. В. Липинський почав діяти в цьому напрямку ще до отримання вичерпних інструкцій з Києва – залізничний зв`язок через страйк був дезорганізований. Маючи лише фрагментарну інформацію про перебіг подій навколо таємного протоколу, він склав і 24 липня вручив міністру закордонних справ Буріану ноту протесту, в якій висловив надію на те, що денонсація таємного протоколу не означає відмови від ратифікації Брестського договору.