Деякі аспекти дипломатичної діяльності В`ячеслава Липинського в період гетьманату (1918)

Проте граф Буріан відмовився прийняти цю ноту на підставі того, що галицьке питання є суто внутрішньою проблемою Австро-Угорщини. Але В. Липинський все ж довів до відома міністра закордонних справ текст ноти протесту, надіславши її поштою. Малося на увазі, що й анулювання протоколу про поділ Галичини, й заходи протесту проти цього з боку українського уряду залишаться таємницею. Але австрійською стороною не було дотримано належного режиму секретності, й інформація проникла в пресу. Відбулася нова серія зустрічей між Гетьманом П. Скоропадським та послом Австро-Угорщини Й. Форгачем, на яких українською стороною було висунено пропозицію взяти до відома крок Австро-Угорщини при забезпеченні якнайшвидшої ратифікації Брестського договору. У відповідь Австро-Угорщина зобов`язувалася допустити українську адміністрацію до окупованої австрійськими військами Холмщини.

Такі дії були продиктовані сподіваннями здобути австрійську підтримку в справі проведення українсько-польського кордону по лінії, що була встановлена Брестським договором. Згідно з цією угодою Україна мала отримати землі на схід від межі, що проходила через Тарногруд, Красностав, Межиріччя, Пружани до Вигоновського озера. Проте й тут не обійшлося без активного втручання парламентарів, які вживали всіх можливих заходів для підриву домовленостей. В значній мірі це їм вдалося.

В. Липинський намагався всіма доступними йому методами протидіяти польським планам приєднання Холмщини. З цією метою він доводив до державних установ Австро-Угорщини офіційну українську позицію щодо лінії кордону з Польщею, зустрічався з впливовими політиками в пошуках підтримки української точки зору, поширював через пресу інформаційні матеріали про зміст зовнішньої політики України [7]. Проте всі здійснювані заходи не дали позитивного результату, і Холмська земля так і не була включена до складу Української Держави. Австро-Угорське керівництво для виправдання своєї позиції, спрямованої на руйнацію домовленостей щодо територіальних питань, досягнутих в Бресті-Литовському, іноді використовувало той факт, що з України продукти і сировина постачалися недостатньо регулярно. Звичайно, що справа експорту продовольства, особливо з огляду на постійні зриви в строках поставок українською стороною, викликала протести австрійців до посольства України в Австро-Угорщині та Міністерства закордонних справ України. В. Липинський, враховуючи важливість проблеми, особисто брав участь у розробці технічних питань довозу українського продовольства. Посольством складалися графіки прибуття ешелонів, оброблялася вся необхідна документація, погоджувалися питання видачі в`їзних віз (за угодою між двома урядами в`їзд до Австро-Угорщини обмежувався) для супроводжуючого технічного персоналу [8]. В. Липинському доводилося досить багато уваги приділяти вирішенню особистих проблем громадян України, що опинилися на території Австро-Угорщини. Серед них було багато висококваліфікованих фахівців, які працювали в Європі за контрактами, але через світову війну не змогли повернутися на батьківщину. Обмеження на в`їзд і отримання необхідних документів не стосувалися цієї категорії українських громадян. Розглядаючи їх як важливий резерв розвитку української економіки, як носіїв передових технічних знань, В`ячеслав Казимирович Липинський всіляко допомагав їм перебратися до України.Прихильне ставлення зустрічали також громадяни інших держав, що висловлювали бажання працювати в Україні. Перевага в наданні такої можливості була на боці людей заможних, особливо підприємців. Проте В. Липинський не просто сприяв позитивному вирішенню питання про в`їзд таких людей до України, а й активно вів пошук потенційних інвесторів серед представників ділового світу Австрії. Найчисельніша ж група в`їжджаючих була представлена військовополоненими українцями. Вони перебували у дуже важких побутових умовах, що викликало протести посольства Української держави до австрійського Міністерства закордонних справ [9]. Для розгляду і вирішення проблем військовополонених було створено кілька спільних комісій, діяльність яких дещо покращила становище українців [10]. Проте найрізкіші ноти протесту В. Липинський направляв з приводу використання військовополонених на порушення міжнародних конвенцій на військових роботах. Все більше переконуючись у невисокій ефективності здійснюваних заходів для покращення становища полонених, В. Липинський розробив і 10 серпня 1918 року надіслав до австрійського МЗС комплекс заходів у вигляді вербальної ноти, які дали б можливість домогтися значних зрушень у вирішенні проблеми. Ним було запропоновано зібрати всіх військовополонених українців в одному таборі (найкраще у Фрайштадті, оскільки там перебував найбільший відсоток українців) і проводити обмін полоненими між Україною і Австро-Угорщиною сепаратно від російсько-австрійського обміну. Терміни цього процесу мали бути максимально стислі. А на період, поки полонені будуть залишатися на території Австрії, пропонувалося встановити дієвий контроль австрійських органів влади та українського посольства [11].

Австрійські власті пішли назустріч висловленим пропозиціям, і процес репатріації пішов значно швидше. В таборі у Фрайштадті культурне життя налагоджували функціонери "Спілки визволення України", ведучи одночасно й агітаційно-пропагандистську роботу. На долю В. Липинського на посаді Посла України в Австро-Угорщині випала почесна і дуже важлива представницька місія – провести обмін ратифікаційними грамотами з представниками держав, що підписали Брестський договір.

За VI статтею угоди цей процес мав відбуватися у найкоротші строки у Відні, але він стримувався позицією австро-угорського уряду. Не бажаючи дотримуватись угод щодо поділу Галичини та приєднання до України Холмщини, правлячі кола Австро-Угорщини почали шукати підтримки своїй позиції в Німеччини, Болгарії та Туреччини. Австро-угорські дипломати в столицях союзних держав намагалися переконати уряди країн перебування в необхідності відтягнути акт ратифікації Брестського договору.