Релігійна боротьба між греко-католиками і православними на Підкарпатській Русі в першій половині 1920-х років

Найбільше протистояння між православними і греко-католиками відбувалося у Копашневі Хустського округу. 18 вересня 1922 р. православні відібрали ключі від церковника і священика та захопили церкву, фару і церковне майно. Згідно судового вироку від 8 грудня 1922 р. православні селяни повинні були повернути все майно греко-католикам та сплатити штраф 3389 крон [40]. За свідченням адвоката І. Ергеші від 3 січня 1923 р., для впровадження рішення суду було необхідно залучити біля 100 жандармів [41]. 15 січня 1923 р. греко-католицький комітет Копашнева звернувся до Шкільного Реферату Цивільної Управи Підкарпатської Русі в Ужгороді з проханням повернути від православних церковне майно [42]. З аналогічним проханням 24 січня 1923 р. звертався і намісник Хустського греко-католицького округу О. Бокшай. Він просив повернути греко-католикам церковну фару, школу, церковну касу та стверджував, що на фарі проживає православний священик Г. Кениз, який не хоче виконувати рішення суду [43]. Зважаючи на те, що православні добровільно не хотіли церкву передати, 12 січня 1923 р. за допомогою більше 40 жандармів ця акція була здійснена. До 14 січня 1923 р. в Копашневі залишався загін із 15 жандармів для дотримання правопорядку [44]. Але 18 березня 1923 р. православні знову захопили церкву. За рішенням Хустського окружного суду за №324/23 дії православних визнані незаконними, суд постановив повернути церкву старому власнику [45]. 4 лютого 1923 р. члени греко-католицького комітету просили від окружного та земського керівництва виділення жандармів та військових, для проведення в дію рішення суду [46]. 4 квітня 1923 р. при окружному уряді в Хусті за участі представників православного та греко-католицького комітетів з Копашнева був складений протокол, у якому православні заявили, що їх в Копашневі проживає більше ніж уніатів і вони мають на церкву повне право, так як будували її своїми руками. В свою чергу, їхні опоненти заявляли, що церква є власністю греко-католицької єпархії з центром в Ужгороді, і що лише єпископ може розпоряджатися церквою та її маєтками [47].В інших селах Хустського округу гострих конфліктів між православними і греко-католиками не спостерігалося, у зв’язку з тим, що тут православні становили більшість. Наприклад у 1923 р. у Кошельові православні становили 90%, в Ізі, Монастирці, Олександрівці– 80%, у Сокирниці, Хусті, Нижньому Селищі, Горінчові, Нижньому Бистрому, Данилові, Стеблівці – 60%. Не всі перераховані села мали православних священиків, вірників обслуговували почергово. У Хустському окрузі станом на 22 листопада 1923 р. працювали наступні священики: Олексій (Кабалюк) (Хуст), Матвій (Вакаров) (Нижнє Селище), Амфілохій (Кемінь) (Іза, Кошельово), Г. Плиска (Горінчово), М. Мачка (Монастирець), Михайло (Сомош) (Нижній Бистрий), І. Попович (Данилово), М. Стойка (Олександрівка), Ю. Опаленик (Стеблівка), І. Гангур (Сокирниця). Слід зазначити, що у Крайникові, Драгові, Велятині, Бороняві греко-католицька церква зберігала провідне становище й мала більшість вірників [48].

Що стосується Довжанського округу, то тут у 1923 р. православні становили переважну більшість: Липча, Заднє – 90%, Березово, Кушниця – 80%. З духовенства у цих селах служили: Пантелеймон (Кундря) (Липча), Ю. Русинко (Березово), Л. Ольховий (Заднє), Ю. Палінчак (Кушниця, Лисичево) [49]. У Іршавському окрузі у православ’я перейшли Білки – 50 %, Заріччя – 70 %, Осій – 40 %, Ільниця – 60 %, Луково – 60 %. В Ільниці, крім православ’я, на початку ХХ ст. поширилася „суботницька віра” [50].

За інформацією голови жандармської станції у Тересві Комаринського від 17 жовтня 1923 р. у Тересвянському окрузі спостерігалася наступна релігійна ситуація: у Кривому, Вільхівцях, Бедевлі, Калинах, Руській Мокрій, Широкому Лузі більшість населення становили православні, які володіли церквами та майном; у Тернові, Нересниці, Нягові, Ганичах, Підплеші, Тересві, Дубовому, Новоселиці населення за релігійним принципом ділилося, майже, навпіл, але церкви утримували греко-католики [51]. У названих селах діяли православні священики, що в основному отримали висвячення від празького архієпископа Савватія (Врабец). Серед них були Є. Ружицький, П. Назаревський [52]. Аналогічне релігійне становище було і в селах Тячівського округу. Православні становили абсолютну більшість (90%) у Тереблі, Углі, Кричові, Чумальові та володіли церковним майном [53]. Проти православних вірників Буштина та Новобарова у 1923 р. були порушені судові процеси. З православних священиків, що працювали у названих селех слід відзначити І. Чернявіна (Буштино), І. Гриня, ієромонаха Бориса (Мидляка) (Теребля), С. Багана (Угля), І. Сидора (Кричово), Д. Томашівського (Чумальово) [54].

Активізація православного руху спостерігалася також на Рахівщині. 24 травня 1923 р. греко-католицький священик О. Ронайт з Ясіня повідомляв єпископа про те, що 29 травня 1923 р. православний ієромонах Олексій (Кабалюк) має намір приїхати в село з метою заснування православної громади. Священик просив єпископа звернутися до відповідних органів і заборонити православним вчинити заплановані дії [55]. У листах до кружного начальника у Рахові та жупана у Великому Севлюші єпископ Антоній (Папп) просив захисту греко-католицької церкви і вимагав заборонити діяльність Олексія (Кабалюка) у с. Ясіня [56]. Незважаючи на протести греко-католицького єпископа 29 травня 1923 р. Олексій (Кабалюк), у супроводі 3 монахів таки відвідав Ясіня. Він відправив службу на могилі матері та відвідав збори в будинку Ю. Кабалюка, де було засновано православну громаду [57]. 16 січня 1924 р. стражмістер Й. Петрік з Квасів повідомляв, що у Білин прибув православний священик М. Розман, котрий відправляв богослужіння біля греко-католицького храму. Значна частина населення, що була присутня під час служби записалася потім у православну віру. Серед головних активістів православного руху у Білині, Й. Петрік називав М. Поповича та вчителя М. Волянського [58]. 8 квітня 1924 р. жителі с. Великий Бичків у повному складі перейшли у православ’я [59]. 20 листопада 1923 р. рахівський греко-католицький парох М. Дем’янович у листі до єпископа писав: „Кабалюк Лей 7 новембра на полудне приїхал, у едного вірника свого поселився, там различныя обряды кончил, и в ночи из хижы до хижы ходил и всякія моленія отправлял” [60]. 8 листопада 1923 р. в день св. Дмитра Олексій (Кабалюк) на кладовищі у Рахові відправив службу на якій були присутні до 300 осіб. 9-11 листопада 1923 р. він відвідав Ясіня і Кобилецьку Поляну, де виконував різноманітні треби для православних вірників [61].Дещо слабша релігійна боротьба між греко-католиками і православними у першій половині 1920-х рр. була на Волівщині (нині Міжгірщині). Православний рух спостерігався у Воловому, Прислопі, Верхньому Бистрому, Нижній Колочаві, Торуні, Лопушному, Титковцях, Завійці. 24 березня 1923 р. за розпорядженням заступника голови окружного комітету у Воловому Л. Бартунєка, греко-католицька церква у Торуні була передана в користування православним [62]. 19 січня 1924 р. під час сутички між православними і греко-католиками декілька селян було поранено жандармами [63]. Через деякий час влада повернула церкву греко-католикам.