Релігійна боротьба між греко-католиками і православними на Підкарпатській Русі в першій половині 1920-х років

В окрузі Волове – Вучкове й кілька родин з Волового. Більшого розмаху православ’я набуло в східній частині Закарпаття, у Тячівському окрузі у православ’я перейшли Буштино, Чумальово, Угля, Уйбардово, Колодне, Теребля, Кричово, Дулово, Урмезово; у Тересвянському окрузі – Вільхівці, Нересниця, Ганичі, Дубове, Підплеша, менша частина населення у Калинах, Бедевлі, Новоселиці, Широкому Лузі, Тернові, Великому Кривому, Тересві. В інших округах про свій перехід у православну церкву заявили Великі Лучки, Горонда, Білки, Горбки, Егреш [1].

15 червня 1920 р. центральний уряд Підкарпатської Русі видав розпорядження, що регулювало релігійні відносини у краї. У документі вказувалося, що всі громадяни Чехословацької республіки мають право сповідувати будь-яку релігію і переходити з одного віросповідання в інше. Право зміни віросповідання повинно відбуватися на основі австро-угорських законів 1868 і 1895 рр. до тих пір, поки сеймом Підкарпатської Русі не буде прийнято нове законодавство [2]. Після переходу з одного віросповідання в інше, громадяни мали право на створення окремої церковної громади. На зборах, що проголошували створення нової церковної громади, голова, секретар та два свідки повинні були підписати протокол, який відсилався відповідним органам. Вірникам, що створили нову громаду заборонялося відчужувати та ділити майно своєї колишньої церкви, це дозволялося лише у тому випадку, коли всі члени громади змінювали віросповідання [3]. Розпорядження регулювало питання кладовищ, вимагалося, щоб члени нової громади, у разі відсутності сільського кладовища, засновували для себе окремий цвинтар. Вказувалося, що проти тих осіб, які будуть порушувати громадський спокій, перешкоджати священикам проводити богослужіння тощо будуть вжиті рішучі заходи – ув’язнення до двох років та штраф 2000 крон [4].

Треба визнати, що вище наведене розпорядження не принесло відповідних результатів. На початку 1920-х рр. на Закарпатті виникла релігійна боротьба між греко-католиками та православними, що призвела до небажаних наслідків. Перехід у православ’я у кожному селі відбувався дуже неоднозначно, тому що майже ніколи не переходило все населення. Якщо православних вірників у селі було більшість, то вони вивозили священика з його майном, за межі села, запрошували православного священика та святили церкву. Так вийшло у Великих Лучках, Буштині, Нересниці, Бедевлі, де навіть дійшло до кривавих сутичок з жандармами, та в інших селах. У селах, де православні мали меншість велася багаторічна суперечка, що закінчувалася судовими вироками та арештами.Стрімкий відтік вірників хвилював греко-католицького єпископа Антонія (Папп), він намагався перешкодити цьому процесу шляхом звернення до керівників різного рівня. Так, 16 серпня 1920 р. він повідомив віце-губернатора П. Еренфельда, що після поїздки православної делегації до Праги, серед населення почали поширюватися чутки про можливість передачі греко-католицького майна православним громадам. Єпископ просив провести роз’яснювальну роботу в Хустському, Довжанському та Іршавському округах, з метою припинення можливих конфліктів [5]. У зверненні від 4 жовтня 1921 р. до того ж керівника єпископ писав: „Жадаю щоб у Вонігові шизматики повернули церкву назад уніатам за 24 години, і щоб винуватці достойну вину отримали. У першу чергу М. Попович, який є головним ініціатором православного руху в селі” [6]. 8 грудня 1920 р. єпископ Антоній (Папп) звернувся до губернатора Підкарпатської Русі Г. Жатковича, з проханням припинити насилля православних проти греко-католиків в Кушниці Іршавського округу [7]. Виявлено декілька звернень греко-католицького єпископа до президента Чехословаччини Т.Масарика. 2 грудня 1920 р. єпископ писав: „На території Підкарпатської Русі, що прилучена до Чехословаччини, проживають приблизно 500 тис. греко-католиків. На Підкарпатській Русі пануючою вірою є греко-католицька, церква і віра руського народу. Із чужини сюди поселилися більшовицько-анархічні москвофільські політичні і релігійні агітатори, що обходять села нашої єпархії і під приводом народної організації, що дозволена місцевою адміністрацією. В деяких випадках агітація має підтримку, розвивається проти церкви, віри, духівників та вірників наших. Одна частина сільських жителів підтримала агітаторів і зайняла церкви і церковні маєтки, які використовує в схизматичних цілях [8]. До нинішнього дня церква і маєтності 15 громад впали в жертву анархічного руху. Це в Мараморошской: Нижній Бистрий, Селищі, Горінчово, Нанково, Данилово, Іза, Кошельово, Кричово, Липша, Теребля, Уйбарово, Вонігово. Заднє, Лисичево, і в Великих Лучках. Відмічаємо, що в часи угорської більшовицької революції тільки в 3 наших приходах нарушився порядок законний, під час тимчасової румунської окупації тільки в 4. Під час чехословацької присутності 11 духівників прогнали підплачені агітатори. До єпархіального керівництва приходило чимало делегацій з проханням встановити законний порядок. Єпархіальне керівництво на свої письмові скарги відповіді не отримало і ніяких розпоряджень урядом не було видано [9]. У Білках, Великих Лучках, Чумальові, Копашньові та Егреши продовжується агітація [10]. Єпархіальне керівництво просить і вимагає: 1) церкви і маєтки незаконно відібрані повернути законним власникам; 2) щоб необмежений пануючий терор, гоніння нашої віри, наших духівників і вірників припинився; 3) щоб москвофіли та релігійні агітатори із Підкарпатської Русі були виселені. У випадку, якщо наші вимоги не будуть вами виконані, будемо змушені звернутися з скаргою до трибуналу Союзу Народів і звідти просити забезпечення наших прав, не беремо на себе відповідальність за ті наслідки, які можуть з’явитися у випадку подальшого гоніння нашого” [11]. У наступному листі, написаному на початку січня 1921 р., єпископ А.Папп повідомляв Президента, що не отримав жодної реакції на відісланий меморандум від 2 грудня 1920 р. Він заявив, що гоніння на уніатське духовенство й церкву продовжується і має загрозливі наслідки. Це відбувалося у Великих Лучках, Углі, Вільхівцях, Кушниці та Лузі. „Прошу від вас пане президенте захисту прав греко-католицької церкви, духівників та вірників” [12].У свою чергу православний рух набув більшого розширення. За повідомленням греко-католицького священика з Великих Лучок М. Бачинського 9 листопада 1920 р. православний священик освятив державну школу для православних, які облаштували в приміщенні одну кімнату для церкви [13]. У листопаді 1920 р. церква перейшла до православних, які 28 листопада 1920 р. провели освячення церкви по новому обряду [14]. Після втручання єпископської адміністрації 8 грудня 1920 р. жандарми повернули церкву греко-католикам. Православним було дозволено відправляли службу у сільській школі [15]. Однак, 19 квітня 1921 р. православні вигнали греко-католицького священика з села. Греко-католицькі жителі Великих Лучок у зверненні до Мукачівського окружного уряду просили заборонити православним користуватися церквою [16]. Мукачівський і Ужгородський суди зобов’язали 118 відповідачів, які привласнили греко-католицьку церкву та її майно, повернути все колишнім власникам та сплатити рахунок за судові витрати. Газета „Наука” за 22 травня 1922 р. писала, що в Мукачеві засуджено керівників селянського заворушення у Великих Лучках проти греко-католицької церкви. Суд засудив на один місяць в’язниці і штрафом на 700 крон І. Балога, І. Балка, П. Сідуна, В. Балога за звинуваченням у відібранні церковних ключів від куратора греко-католицької церкви М. Федака [17]. Після цих вироків православна громада Великих Лучок звернулася з апеляцією до вищого суду в Брно, який скасував раніше винесені ухвали. Було переглянуто також виплату судових витрат – лучківці повинні були оплатити лише послуги свого адвоката [18]. Станом на 22 листопада 1923 р. у Великих Лучках православні становили 85% всього населення [19]. У Горонді, та Чапівцях Мукачівського округу православні мали більше 90%. У Горонді працював священик Д. Беляков, у Чаповцях, Руському, Ракошині – А. Кірнічка [20].