Веслав Маєвський – дослідник військової історії польско-українських стосунків і бойового протистояння в XVI-XVIII ст.
У наступному (шостому) розділі під назвою — «Решта описо¬вих джерел: польські, єврейські, молдавські і західноєвропейські» В. Маєвський критично оцінює повідомлення ряду авторів, виділяючи найбільш вірогідного І. Пасторія, В. Рудавського і С. Твардовського. Цікавий висновок В. Маєвського, що в західних країнах початок повстання Хмельницького «не відбився значним відлун¬ням» і жадної інформації не вдалось йому видобути з не¬величкого твору («дзелка») Лінажа де Восьєна. Останній, сьомий розділ, цих джерелознавчих студій проф. В. Маєвського присвячений розгляду свідчень українського, татарського і російського походження, серед яких українські літописи, скупі дані татарсь¬кого (Хаджі Мехмед Сеная) і турецького (Наїма) авторів. Цікаве відзначення вченим пропагандистського характеру короткого опо¬відання козацького полковника С. Мужиловського й особливої вартості російського посланця до Польщі дяка Г. Кунакова. Є ще одна структурна частина у цій статті — додатки, названі авторок «Екскурсами» — уточнення хронологічних характеристик і дату¬вання деяких епістолярів й Щодо військових подій початку 1648 р.
Дане джерелознавче дослідження В. Маєвського дозволяє здійснити уточнення багатьох питань та аспектів, пов`язаних з по¬чатком визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького, у висвітленні часу і воєнного мистецтва битви під Жовтими Водами 29.IV— 16.V.1648 р. і, безперечно, за¬слуговує використання у працях сучасних українських істо-риків.Не маючи змоги в даній статті докладно розглянути численні праці цього історика, що стосуються історії України і польсько-українських військових подій, зупинимось лише на найбільш істотних результатах його студій у цьому напрямку.
Для В. Маєвського характерні неординарні й переконливі но¬ві підходи для проникнення у сутність військових подій, що дуже наочно видно на прикладі аналізу української, козацької і поль¬ської тактики, стратегії, використання польською армією, польсь¬ким командуванням досвіду, яке воно набувало у війнах з ук¬раїнськими збройними силами у середині XVII ст., особливостей козацької армії і ролі татарського війська як союзника Богдана Хмельницького.
У концентрованому вигляді це знайшло своє втілення у вели¬кому розділі, написаного В. Маєвським у збірнику — колективній монографії про історію військової справи у Польщі (1970 р.). Ось ці основні висновки і положення на основі аналізу військового мис¬тецтва середини і другої половини XVII ст. в основному в кон¬тексті польсько-українських військових дій і операцій. В. Маєвсь¬кий, всебічно проаналізувавши хід військових подій перших пе¬ріодів визвольної війни українського народу, висував, що козаць-ко-татарська угода, укладена в 1648 р., привела до з`єднання двох важливих факторів — «доброї кінноти» (татари) і «доброї піхо¬ти» (козаки), що «ліквідувало існуючу до цього часу польську тактичну перевагу» [14]. Це; призвело до того, як зазначив В. Ма¬євський, кардинальну зміну ситуації в результаті українсько-татарського союзу що «поляки позбулись істотного фактору своєї переваги у вигляді ударної сили своєї кінноти... В результаті ко¬ронна армія (в битві під Крутою Балкою.— М. К.) була оточена й розбита») [15, с.115]. В. Маєвський зробив висновок про кризу польсько¬го воєнного мистецтва в 1648—1649 рр., і тільки лише в 1651 р. польська кавалерія стала повноцінною бойовою силою [15, с.115]. Цей виключно важливий висновок В. Маєвського про значення поєднан¬ня козацької піхоти з татарською кіннотою для перемоги військ Хмельницького дав підстави в українській історіографії, зокрема сучасній (роботи і кандидатська дисертація 1994 р. сучасного дні¬пропетровського дослідника історії воєнного мистецтва Визвольної війни українського народу Івана Сергійовича Стороженка [15, с.115-116]), пе¬реглянути татарське питання в подіях того часу, визначити роль кримсько-татарського війська в окремих битвах та визвольній вій¬ні в цілому.
Безперечною новизною і теоретичною продуктивністю відзна¬чається праця В. Маєвського про те, що новою концепцією у польського командування в 50-х роках XVII ст. проведення бо¬йових дій «було запозичене у певній мірі від повстанців Хмель¬ницького» (особливо після берестецького періоду 1651 р.), масо¬вого залучення до боротьби селян у районі дії головних сил швед¬ської армії, використання їх для підтримки регулярних військ і застосування вимотуючої, «гальмуючої» війни як головного спо¬собу проведення боротьби» [16], що було складовою частиною воєнної доктрини Б. Хмельницького.
Не менш важливим є науковий доробок професора В. Маєвського в галузі воєнної історії другої половини XVII ст. Це низка статей, заснованих на блискучому аналізі джерел, з аналізом комплексу факторів соціальної, політичної і військової історії, польсько-українських стосунків у такий складний історичний пері¬од, який увійшов в нашу історіографію під назвою «Руїни». В наш час в українській історичній науці відбувається перегляд зашкаруб¬лих і фальшивих стереотипів, вільне реконструювання історичних об`єктивних реалій того неоднозначного й багатофакторного часу, звернення до свіжого погляду й бачення В. Маєвського тих часів: і подій, його об`єктивність, наукова прецизія і всеобічність прине¬суть українській історіографії, за нашим глибоким переконанням, безперечну користь.
Виділяємо такі сюжети у творчості В. Маєвського стосовно цього періоду із історії впливу соціальної структури на політичні намаган¬ня Правобережної України в 1659—1662 рр., розглянута проблема генези Гадяцького договору та Гадяцької угоди, визначене значення «старих» тобто реєстрових козаків та їх нащадків, які відіграли іс¬тотну роль у подіях того часу [15, с.120]. Спеціальні статті В. Маєвського присвячені основам реконструкції ходу чигиринської експедиції геть¬мана Брюховецького (травень 1664 р.) на основі власної авторської гіпотези [12, S. 106—109], літній та осінній кампаніям 1667 р.— Підгайці [17, S. 47—99], «ко¬зацькому повстанню» 1664 р. (червень — грудень) [18] та ін.Окреме місце у творчому доробку В. Маєвського посідають, його есе, присвячені критичному аналізу вченого-професіонала,, знавця історичних джерел і творів художньої літератури — ліри¬ка Веспазіана Каховського [19, S. 227—362] і особливо романів трилогії Генріха Сенкєвича — «Вогнем і мечем» і «Потопа» [20]. На особливу увагу заслуговує опрацювання, післямова та коментарі В. Маєвського монографії Ольгерда Гурки, відомого польського медієвіста, на тему: «Вогнем і мечем» й історична діяльність» [21]. Публікація вступної статті (вже у 1986 р.) виявилась для В. Маєвського не¬легкою справою, бо редактори видавництва Національної оборо¬ни Польщі в якості цензури повикреслювали не лише окремі сло¬ва і речення, але цілі сторінки вступної статті В. Маєвського, де він об`єктивно і разом з тим вимогливо поставився до окремих положень праці О. Гурки. Як на доказ свавілля щодо його руко¬пису професор В. Маєвський вручив автору даної статті первісну коректуру тексту з викресленими абзацами й сторінками тодіш¬ньої цензури, як певний історіографічний факт. Для мене ця «ко-ректура» є безперечно важливим історіографічним джерелом, уні¬кальним по своїй суті і як таке, що може бути залучене для по-і дальшого вивчення творчої наукової спадщини професора В. Ма¬євського.