Веслав Маєвський – дослідник військової історії польско-українських стосунків і бойового протистояння в XVI-XVIII ст.
Нещодавно в 1992 р. ми вже мали нагоду хоча б побіжно роз¬глянути новітню польську історичну літературу (70—80-х роках XX ст.) про запорозьке козацтво [1, с. 3-12]. У цьому стислому огляді без¬перечно мались певні і справді суттєві лакуни, причиною чого є не лише обмежений розмір статті, але взагалі слабкість розробки українською історіографією методів всебічного й об`єктивного аналізу надбань зарубіжної історіографії в галузі проблем історії України й недостатня і неповна поінформованість наших спеціалі¬стів щодо таких досліджень за рубежем. Автор в дійсності не зміг на даному етапі своїх досліджень із достатньою глибиною про¬аналізувати існуючий корпус праць польських істориків з даної проблематики.
У цій статті робиться спроба розглянути внесок одного з ви¬датних польських дослідників, нашого сучасника,, одного з нами покоління істориків, авторитетного спеціаліста в галузі військової історії і військового мистецтва головно XVI—XVIII ст. професора габілітованого Вєслава Маєвського, з яким автор даної статті мав можливість особисто познайомитись у квітні 1993 р. у бібліо¬теці Варшавського університету під час нашого трьохмісячного (березень — травень 1993 р.) наукового стажування у Варшаві за фундацією канадського центру Досліджень історії України ім. Пет¬ра Яцика (Едмонтон). Польський вчений, з яким нам пощастило, тоді неодноразово зустрічатися, подарував чимало своїх публіка¬цій зі своїми автографами і дедикаціями, деякі особисті матеріа¬ли, письмові автобіографічні спогади, написані для нас на наше прохання, які в українській історіографії вперше використані на¬ми при написанні цієї статті.
Вєслав Маєвський — науковий співробітник (бібліограф з 1974 р., наступно ад`юнкт) Військового історичного інституту у Варшаві, професор (з 1992 р.), габілітований доктор з гуманітар¬них наук (з 1977 р), член Польського історичного Товариства (з 1954 р.), талановитий і результативний учень відомого поль¬ського історика професора Станіслава Гербста (1907—1973), на¬родився 7 жовтня 1931 р. в Сеймах на Білосточчині (тепер воє¬водство Сувальське). У своїх неопублікованих спогадах В. Маєв-ський відмітив великий вплив (ми би сказали — генетичний) на нього його походження з інтелігентської сім`ї: «народився я си¬ном вчителя гімназії — полоністи і вчительки повшехної (вселюдної, загальної) школи. Була це сім`я з патріотичними традиціями: прадід Станіслав Конарський, брат Шимона, емісара, був учас¬ником повстання 1831 р., батько — жовніром ПОВ (Польської Ор¬ганізації Військової) — 1917—1918, «охотник» (волонтер) 1920 р., офіцер АК (Армії Крайової), учасник Варшавського повстання 1944 р., мати — зв`язкова ПОВ у 1918—1919 рр.» [2]. Інтерес до іс¬торії виник у майбутнього вченого ще у шкільні роки — насамперед завдяки художній літературі, особливо знаменитій трилогії Генріка Сенкєвича. Ось як проф. Маєвський написав про це зго¬дом через багато десятиріч — у 1993 р.: «Читання історичних пові¬стей спрямувало моє зацікавлення історією. Безперечно, захопи¬ла мене трилогія Сенкєвича».
Маючи у своєму розпорядженні власноручні спогади проф. Маєвського, глибоко переконуємось, який це сповна важливий різновид історіографічних джерел, джерел для вивчення персональної (персонологічної) проблематики, що містить у собі унікальні дані, які не могли ніде зафіксуватись. Із неопублікованих спогадів проф. В. Маєвського стає зрозумілим витоки його толерантного ставлен¬ня до українців, українського народу під час досліджень і оцінок складних і гострих військово-політичних подій у стосунках між Річчю Посполитою і козаччиною у XVI—XVII ст. Виявилось, що визначальна роль у цьому ще у давні юнацькі роки належала йо¬го батьку, що застерігав сина, для якого він був безперечним ав¬торитетом, в об`єктивності і безсторонності ставлення до цих по¬дій і необхідність мати власну думку стосовно концепції Г. Сен¬кєвича щодо Хмельницького і Хмельниччини. Ось як про це за¬нотовано у спогадах В. Маєвського: «Під час окупації у Варшаві, а саме десь у роках 1940—44 розмовляв із батьком, що Сенкєвич у романі «Вогнем і мечем» несправедливо зобразив козаків. Бать¬ко сказав — спробуй про це написати, подати аргументи. В кінці кінців я не написав цього, але багато над тим роздумував. Бажан¬ня довідатись чогось більше про світ, представлений у трилогії, про те, як то було насправді, було одним із серйозних стимулів, які сприяли тому, що я зацікавився військовими подіями половини XVII ст. і польсько-українськими стосунками. До цього ми повер¬немося нижче, коли скажемо про значення для В. Маєвського того що йому поталанило бути учнем і представником школи С. Гербста, якого він з виключною пошаною називає Професор з великої літератури (маємо на увазі його статтю-некролог «Ста¬ніслав Гербст — військовий історик» [3]).Вищі студії 1-го ступеня В. Маєвський відбув у 1950—1952 рр. не на гуманістичному відділенні Лодзінського університету, а в. 1952—1953 рр. на історичному факультеті Варшавського універ¬ситету й одержав диплом першого ступеня, після цього в 1955— 1958 рр. закінчив при цьому факультеті вищі магістерські студії і одержав ступінь магістра історії.
Науковий ступінь доктора наук гуманістичних рада історично¬го факультету Варшавського університету присвоїла В. Маєвському в 1966 р. на підставі докторського диспуту на тему: «Військо¬ві події козацького повстання 1664 р. (квітень — грудень)», а науковий ступінь габілітаційного доктора гуманістичних наук отримав 1977 р. на раді цього ж факультету на підставі габілятаційної розправи на тему: «Жовті Води — початок народно-визволь¬ної української війни 1648 р.» (назви подаю у перекладі з поль¬ської мови [4]).
За своєю професією В. Маєвський працює з 16.Х.1953 р. спо¬чатку в Архіві Акт Нових до 31.XII.1959 р. спочатку на посаді старшого асистента, потім архівіста і старшого архівіста, в 1961 р. був ад`юнктом історичного музею м. Варшави, потім бібліографом, у Центральній військовій бібліотеці, з 1974 р.— у Військовому іс¬торичному інституті.