Веслав Маєвський – дослідник військової історії польско-українських стосунків і бойового протистояння в XVI-XVIII ст.
Знаменною подією у творчому житті й науковій долі В. Маєвського було його (Прилучення до школи військового історика С. Гербста, якого інший польський історик Стефан Кенєвич на¬звав «останній польський полігістор» [5, S. 3]. Крім названої вже статті (1974 р.), В. Маєвський опублікував ще ряд статей про свого Вчителя, а саме в 1981 і 1983 рр. [6] (остання — «З проблематики досліджень Станіслава Гербста над військовою історією на пере¬ломі ХУПІ/ХІХ вв»). Його безперечно можна вважати історіо¬графом С. Гербста, який належав до третього покоління військових істориків (перше творили Гурський і Куделька, друге — Маріан Кукєль і Вацлав Токаж). Професор С. Гербст був учнем Токажа і до певної міри магістра і майора Оттона Лясковського.
Вєслав Маєвський, який брав участь у семінарі Станіслава Гербста майже двадцять років з 1952 по 1973 рр., тобто до його кончини, мав усі підстави й моральне право визначити особливості методики свого Метра і багатьох його учнів. Як він писав у стат¬ті, присвяченій пам`яті свого вчителя, «щоб вияснити, який є ме¬тодичний зміст «школи Гербста», можемо щасливо сягнути особи¬стих слів Професора. Характеризуючи польську «варштатову тра¬дицію» військової історіографії, насправді, характеризував свою особисту систему. Вимагав «суджень, опертих на критичному ана¬лізі бойових дій, на скрупульозному аналізі терену й карти, на знанні зі свідченнями обох сторін, з порівнянням досвіду інших часів і країн», Далі В. Маєвський розкривав сутність розуміння «знанні свідчень обох сторін». Саме в цьому, зазначає історик, мі¬ститься, безперечно, і критика джерел чи студій. Частина цих рис притаманна традиції польської військової історіографії. Є про¬те методичні досягнення, які є власним його дітищем: правило ви¬значення місця кожної битви і операції в історію розвитку цього ми¬стецтва, синтетичний метод опису терену в оперативному масштабі, дослідження терену як істотного елементу реконструкції битви» [7, S.18].
У неопублікованих спогадах В. Маєвського, які є у моєму роз-порядженні, маються певні істотні й конкретні доповнення до розкриття суті методики Гербста: «Вважаю, що школа Гербста навчила мене підходу до історії спробою зрозуміння і симпатії» не лише до поляків, але і їх противників. Займався я і польським листопадовим повстанням 1830—1831 рр., і українським повстан¬ням 1648—1664 рр. Поведінка польської військової старшини, яка виступала проти повстання у листопадову ніч 1830 р., дала мені змогу зрозуміти певною мірою позицію реєстрової старшини в 1648 р. в неопублікованій праці про Жовті Води» [8].
При цьому Вєслав Маєвський виклав своє наукове кредо, прин¬ципові положення, позиції та підходи до студій над історією війн і військового мистецтва. Ось його слова: «Війни розділяють наро¬ди. Вважаю, що ретельне подання історії війн може зближати народи. Ретельно зображення військових подій є можливим лише на підставі військово-історичного переживання, проникнення, по¬ставлення себе в становище полководців обох сторін, боротьбу між якими досліджуємо. Це неможливо без зрозуміння і симпатії» для вождя наших противників. Не задовольняє перемога, досяг¬нута над боягузливим, не вивченим противником, воєначальником якого є дурень. Бажаючи підкреслити власну перемогу, треба подати противника з найкращої сторони фахово-військової» [8].
Саме таке затлибелння у сутність історико-військових подій на основі ретельного, скрупульозного і всебічного охоплення, і вив¬чення джерел притаманне всім працям Вєслава Маєвського. Воно є запорукою їх високого наукового рівня, вірогідності зображення або відображення реальних подій.Професор В. Маєвський, згідно відомостей,, поданих нам у травні 1993 р. є автором 178 наукових праць, не рахуючи циклу біографічних довідок про військових діячів, воєначальників, ке¬рівників народних повстань і рухів не лише польських, але й ук¬раїнських у монументальному польському біографічному виданні. Сюжети основної наукової тематики професора Маєвського у ча¬совій дистанції дуже великі — від середньовіччя по XIX ст., охоп¬люють насамперед війни XVII ст. (польсько-шведські 1600— 1629 рр., польсько-турецькі 1620—1634 рр., Хмельниччину, часи «Руїни», польсько-шведські 1655—1660 рр. («Потоп»), польсько-турецькі 1672—1699 рр. (XVIII ст.), повстання Тадеуша Костюшка (XIX ст.) листопадове повстання).
За своєю формою праці В. Маєвського складають декілька груп: 1) праці у колективних монографіях («Польські військові традиції», т. 1, 1990 [9] (польськ. мовою), «История военного дела в Польше», Варшава, 1970.— рос. мовою до XIII Міжнародного конгресу історичних наук у Москві [10] та ін.); 2) статті у наукових збірниках — періодичних і серійних виданнях таких як: «Студії і матеріали до історії військовості» [11], «Перемишльський щоріч¬ник» [12] та ін.; 3) рецензії; 4) дискусійні виступи; 5) інформаційні статті; 6) бібліографічні та біобліографічні довідки-статті та ін.
Про останню групу праць проф. В. Маєвського треба сказати окремо, поскільки вони мають велике значення і з історії України і сприяють її науковому висвітленню в сучасній польській історіо¬графії завдяки працям саме цього вченого. Ці статті публікуються у виданні «Польський біографічний словник» — «Polski slownik bograficznny», починаючи з 1968 р. У цьому фундаментальному виданні вміщено 55 статей-життєписів, причому більшість з них — 31 це — статті про українських діячів: Петра Конашевича-Сагайдачного, Сави Кононовича, Адама Мазепи, Івана Мазепи, Андрія Могили, Андрія Мокрського, Семена (Северина) Наливайка, Да¬нила Нечая, Івана Нечая, Тимоша Носача, Степана Опари, Яцька Острянина, Семена Палія, Юрія Папару, Павла Павлюка, Сте-фана (Степана) Бодобайла (Подобайла), Семена Половця, Мар¬тина Пушкаря. Видання це продовжується, і професор Маєвський публікуватиме й надалі свої біографічні розвідки у цій серії.