Русь і степ у дослідженнях Володимира Пархоменка
Для розуміння вказаної теми слід хоча б фрагментарно зупинитись на творчій біографії вченого. Початково В.Пархоменко досліджував церковну історію, підсумком чого стали монографії "Очерк истории Переяславско-Бориспольской епархии. 1733–1785" (Полтава,1908) та "Начало христианства на Руси" (Полтава,1913). Особливо друга праця привернула увагу наукових кіл, отримала позитивну оцінку видатного славіста О.О.Шахматова – дослідника, який справив найбільший вплив на творчість В.Пархоменка.
Починаючи з 1913 р. вчений розробляв питання походження Русі, узагальнене ним у книжках "У истоков русской государственности" (Ленінград, 1924) та "Початок історично-державного життя на Україні" (Київ,1925). Із 1921 р. Пархоменко працював у Києві – у структурах ВУАН в Києві.
З приїздом до Києва М.С.Грушевського Пархоменко виявився серед його співробітників "білою вороною" (вислів І.Гирича). У листі від 28 листопада 1924 р. до Д.І.Багалія А.Ю.Кримський писав: "Силується Грушевський виперти з Академії проф. Пархоменка, бо, мовляв, він не так розуміє початок київської держави, як розуміє Грушевський". [2, С.95]
Наприкінці 1924 р., відчуваючи матеріальні труднощі, Пархоменко взяв на рік відпустку в Академії й поїхав викладати до Полтавського ІНО. У березні наступного року він довідався, що на його посаду у ВУАН зарахована Н.Полонська-Васіленко. У 1926 р. вчений переїздить до Дніропетровська, де стає професором місцевого ІНО. При цьому він підтримує зв`язок з ВУАН, надалі друкується у виданнях Академії, очолює Дніропетровське наукове товариство при ВУАН.
Саме у Дніпропетровську В.Пархоменко починає поглиблено вивчати відносини Русі і Степу. Органічно вписавши це питання у свою теорію походження Русі, вчений розвинув гіпотезу про Приазовську Русь, досліджував роль Хозарії в історії Русі, взаємовідносини Русі з печенігами, торками, половцями. Підсумком стали публікації, серед яких вирізняються розвідки, опубліковані у часописах "Східний світ" (Харків) та "Slavia" (Прага). В.Пархоменком було підготовано до друку рукопис монографії "Русь і Степ", який зник під час арешту історика (вченого було заарештовано 30 вересня 1929 р. за обвинуваченням у причетності до СВУ). До цього часу зниклий рукопис не вдалося знайти.
Пархоменка було засуджено (винним він себе на допитах не визнав) до 10 років концтаборів, але, завдяки клопотанням сестри, як інвалід він був достроково звільнений у 1933 р. Наприкінці 1930-х рр. вчений працював у Ленінградській філії АН СРСР, друкувався у центральних наукових виданнях. Зокрема, у 1940 р. побачила світ його стаття про сліди половецького епосу у руському літописанні. [3, С.391-393] В умовах 1930–40-х рр. Пархоменкові вдалося залишитися вченим, не перетворитися на агітатора чи епігона новомодних ідей радянської історіографії.
Помер історик у блокадному Ленінграді у 1942 р.
На середину 1920-х рр., коли з`являються роботи Пархоменка про Русь і Степ у російській та українській науці вже склалася історіографічна традиція розгляду й оцінки цього питання. Російська історіографія в особах В.Татіщева, А.Куніка, М.Карамзіна, М.Погодіна, С.Соловйова, В.Ключевського закріпила погляд на кочовиків як ворогів культури, дикі племена, які заважали розвиткові Руської держави. [4, С.12-19] Єдиною спеціальною монографією з цієї теми була робота П.Голубовського "Печенеги, торки и половцы до нашествия татар" (К.,1884). Автор відзначив різнобічний характер контактів Русі і Степу, різну міру залежності князівств від кочовиків, зауваживши, що сусідство степовиків (які були представниками сильнішої культури) могло принести Русі лише користь, коли б не набіги. [4, С.20-23]
Українська історіографія загалом поділяла погляди класиків російської історичної науки на характер взаємовідносин Русі і кочовиків. Михайло Грушевський в "Історії України-Руси" зображує Степ як "небезпечного, шкідливого сусіда" Русі, поділяє думку про культурну примітивність кочовиків. На думку Грушевського, "підпадаючи впливам культурнійшого сусідства" половці "втратили своє розбійниче завзятє". [5] Як пише Грушевський: "стикаючися з культурнійшим руським елементом, кожна турецька орда з часом мусіла підпасти впливу, якби зі сходу не приходили зовсім свіжі у своїй дикості турецькі елементи". [5, С.538]
Можна виділити дві головні ідеї традиційного підходу:
1) Сусідство агресивного "дикого" Степу - це головна причина слабкості руської державності й, водночас, причина зміцнення півночі - Росії. Підхід дуже зручний тому, що винуватцем бездержавності оголошується географічне положення країни, а не її населення.
2) Боротьба зі Степом - заслуга Русі перед Європою, європейською культурою. Теза про Русь-Україну як "забороло від азійських орд" перетворилася на історіографічний штамп, присутній у роботах досить різних за методологією та концепціями авторів. [6]Ідеологічна складова цих тверджень не менш важлива за наукову. Позірна простота й очевидність таких пояснень причин української бездержавності та піднесення національної гордості шляхом нагадування про роль Русі у порятунку Європи,звичайно, приваблювали багатьох. Протиставляючи давню Русь Степу вказані автори підкреслювали окциденталізм ("західність") України в минулому.