Внесок О.М.Лазаревського у діяльність історичного товариства Нестора-літописця

Серед праць, опублікованих О.Лазаревським в "Чтениях", на наш погляд, особливе місце посідає його рецензія на на 1 та 2 томи "Історії запорозьких козаків" Д.І.Яворницького. Це один із найбільш змістовних, але водночас найбільш гострих його критичних відгуків на наукові праці сучасників [26,с.3–23]. У цій рецензії О.Лазаревський фактично протиставив свої особисті уявлення про Січ та козацтво поглядам на них Д.Яворницького. Рецензент у досить різкій формі звинуватив свого опонента в некритичності, "беззмістовній балаканині", недостатньому науковому рівні його праці. Докладно аналізуючи кожний розділ “Истории запорожских козаков”, він перелічив численні і, на його думку, суттєві недоліки праці Яворницького. Основні зауваження О.М.Лазаревського до першого тому праці Д.Яворницького такі: 1) тут не пояснено, чим вирізнялися низові козаки із загальної маси козацтва; 2) розміщення матеріалу в томі не завжди відповідало загальній структурі праці; 3) зміст окремих розділів складали суцільні виписки та відверта компіляція творів М.Антоновського, А.Скальковського, С.Мишецького та ін. авторів; 4) описуючи вогнепальну й холодну зброю козаків, автор не пояснив, що з себе являв той чи інший її вид: 5) у главі про клейноди не подано навіть точного опису козацьких прапорів; 6) глава “Характеристика запорожских казаков” взагалі суперечлива, а наведена тут оцінка запорожців Г.Л. де-Бопланом вірогідніша та правдивіша за оцінку, дану Д.Яворницьким. У цілому, на думку рецензента, більшість глав першого тому “Истории запорожских казаков” “не представляют собою какой-либо самостоятельной работы, а состоят из выписок, кое-как соединенных между собою, причем автор нередко пользуется источниками совершенно уже устаревшими” [26, с.11].Аналізуючи в цій же рецензії другий том книги, О.Лазаревський зазначив, що теорія походження козацтва запозичена Д.Яворницьким із статті В.Б.Антоновича (за виключенням останнього пункту), “причем автор, добросовестно указавши источник, ни в чем против него не спорит, повторяя прочитанные им домыслы, как исторические аксиомы” [26,с.12]. Зіставляючи тексти різних джерел, рецензент довів, що при викладенні зовнішньополітичної історії Запоріжжя, починаючи з третьої глави тому, Д.Яворницький слідував книзі П.Куліша “История Возсоединение Руси”, участь козаків у польсько-московській війні виклав виключно за працями В.Соловйова, “без всякого касательства источников” [26,с.15]. Дуже побіжно, на думку О.Лазаревського, описані Д.Яворницьким події 1637–1638рр., коротко й безсистемно викладено ним історію Визвольної війни українського народу, а в тексті його праці допущено багато протирічь та неточностей. Глава про події в Україні з 1657 по 1686 р., як вважав рецензент, загромаджена у Д.Яворницького недоопрацьованим (“сирим”) матеріалом. Більше того, зібравши досить багатий матеріал про І.Сірка, він його невдало згрупував, що не дозволило розкрити “в свете и блеске эту колоссальную личность” [26,с.17–18]. При цьому в рецензії зазначено, що Д.Яворницький майже не використав нових джерел, не дав своєї оцінки залученим матеріалам, у його праці немає й натяку на критику й узагальнення, але натомість у другому томі повною мірою використано бібліографічний аппарат приміток та посилань. У результаті ж, “пользуясь таким богатым материалом, автор совершенно пренебрег приемами ученой критики, последствием чего явилось полное отсутствие научности в его труде” [26,с.22–23].

Така різкість стилю О.М.Лазаревського при оцінці ним праць Д.І.Яворницького, на наш погляд, пояснюється не лише протилежними переконаннями обох істориків щодо ролі Січі й козацтва в українській історії, і тим більше не особистою їх неприязню (наскільки нам відомо, особливих серйозних міжособистісних конфліктів у їх стосунках не було). На наш погляд, причини саме такого ставлення О.Лазаревського як рецензента до праць Д.Яворницького лежать значно глибше. Дискусії навколо “Истории запорожских козаков” Д.І.Яворницького фактично знаменували собою протистояння двох різних наукових напрямів – з одного боку, позитивізму, який у другій половині XIX ст. займав пануючі позиції не лише в історії, а з іншого – романтизму, що вже почав відходити в минуле. Це був специфічний прояв протиріччя між вченими різних стилів наукового мислення. О.Лазаревський – яскраво виражений історик-позитивіст, прихильник об`єктивності, “фактографізму”, “суворої” документальності, критичного ставлення до джерел (тобто критики їх з так званої “позиції здорового глузду”). Д.Яворницький, навпаки, представляв “пізнього романтика” з великою прихильністю до етнографічних матеріалів, використанням як джерел наукової праці історичних легенд та переказів, намаганням деякою мірою прикрасити історичну дійсність, наперекір наявним джерелам, іноді навіть не досить критичним ставленням до них, спробами популяризувати історичні знання за рахунок оздоблення документів, їх власної інтерпретації, подання в літературній, “живій” формі. Представники цих напрямів або течій в історіографії часто були антагоністично налаштовані один проти одного, тому такі "протистояння" між ними були неминучими, що повною мірою проявилося в рецензіях О.Лазаревського на праці Д.Яворницького. Крім вже проаналізованих нами вище публікацій в "Чтениях", О.М.Лазаревським на засіданнях ІТНЛ було зроблено ще декілька повідомлень, які згодом були опубліковані в 5 відділі "Чтений", до якого включалися замітки на різні теми [22;25;30]. Всі ці невеликі за обсягом замітки натомість досить змістовні, базуються на оригінальних, раніше невідомих рукописних джерелах або на відомостях, вилучених дослідником з опублікованих поза межами України наукових праць (наприклад, польськомовних).У цілому, на наш погляд, можна вважати, що О.М.Лазаревський в останні два десятиріччя свого життя та наукової діяльності став однією із знакових постатей української історичної науки. Це проявилося не лише в авторитетності його поглядів та концептуальних підходів, запропонованих у ґрунтовних наукових працях, присвячених різним аспектам соціально-економічної історії Лівобережної України другої половини XVII–XVIII ст., а й у наполегливій копіткій роботі вченого по створенню й реорганізації діяльності історичних та громадсько-політичних періодичних видань (особливо "Киевской старины", до функціювання якої він мав безпосереднє відношення), в його причетності до організації регіональних наукових товариств (Чернігівські губернський статистичний комітет та вчена архівна комісія). Особливе місце займає плідна діяльність О.Лазаревського в межах Історичного товариства Нестора-літописця, яке тривалий час було практично єдиною по справжньому науковою, створеною на громадських засадах організацією професійних істориків на території Придніпров`я та Лівобережної України. Знаменно, що саме активна робота О.М.Лазаревського в товаристві збіглася у часі з розквітом ІТНЛ, в чому, безперечно, помітну роль відіграв і сам історик, тривалий час будучи одним із його керівників. Можна констатувати, що з 90-х рр. ХІХ ст. він був одним із ідейних лідерів і натхненників товариства, намагався особисто довести переваги чіткої структурної організації наукової діяльності в рамках наукових товариств, які б діяли на справжніх демократичних засадах, Учений активно займався пошуками нових перспективних напрямів в роботі ІТНЛ, докладаючи для цього багато зусиль. Ця діяльність О.М.Лазаревського, на наш погляд, може вважатися прикладом справжньої відданості науці, служіння її основним принципам та ідеалам. Переконливим підтвердженням цьому є здійснений вище аналіз основних напрямів діяльності історика в межах Історичного товариства Нестора-літописця.