Схема історії України Антона Синявського

У другій половині XIX ст. історична наука в Україні ще продовжувала накопичувати знання, джерела, дослідження. Лише формувалася періодизація української історії, зароджувалися, її концептуальні начала, ішов пошук власної методики і методології адекватній саме історії України. Здійснити цю грандіозну працю одна людина була неспроможна. Цю роль взяли на себе гурток "Киевской старины" та школа істориків-документалістів В. Б. Антоновича, серед учнів якого був і А. Синявський. Школа Антоновича відкрила колосальний масив джерел з історії України і здійснила порайонне дослідження минулого українських територій склавши з цієї мозаїки єдине ціле: Багалій – Слобожанщини, Грушевський – Київщини, Синявський – Древлянськоі землі, Довнар-Запольський – кривичі та дреговичі і т.д. В. Антонович, як засновник і лідер школи, був і генератором її провідних наукових ідей. Саме від нього взяли основні концептуальні наукові мотиви і Синявський, і Грушевський, саме він міг організувати працю учнів так, що успіх школи був водночас індивідуальним успіхом кожного вченого. Проте, як писав М. Драгоманов, хоча Антонович і був "найбільшою величиною в українській історичній науці, але коло зібраного ним матеріалу треба було ще багато заходу, щоб він став історією, тобто викладом, освітленим ідеєю" [18, с. 268]. На межі позитивізму і сцієнтизму прикінцевих років XIX ст. учні Антоновича пішли далі вчителя, створивши і оригінальну українську історіософію (інтелектуально поєднавши здобутки історії, філософії та ідеології), і модерну схему історії України.Лише з глибокою сцієнтизацією історичних студій стало можливим витворити єдину конструкцію історії України-Руси, яка ґрунтована на спільній історичній долі всього українського народу, в яких би регіонах України він не жив. Ось чому ми говоримо, що українська історична наука на зламі ХІХ-ХХ ст. досягла однієї зі своїх вершин і стала самодостатньою, виокремленою з російської історіографії. І в цьому аспекті значення невеликої рецензії Синявського полягає ще й в тому, що він першим з учнів Антоновича запропонував, умовно кажучи горизонтальну і вертикальну вісь національної історії. По горизонталі ця історія мала ділитися на строгу хронологічну послідовність історичних подій від найдавніших часів до сучасності. По вертикалі (знизу до гори) локальні події (історичні факти) складають історію регіону (Галичини, Волині, Запорожжя, Слобожанщини), які в своїй логічній сукуп-ності і утворюють самостійну, не підпорядковану історії сусідів, історію України-Руси.

Стаття Антона Синявського, як історіографічний факт і як історіогра-фічне джерело, у національно-визвольній ідеології українства теж знаходиться на зламі позитивізму громад 70-80 рр. і модернізму (чи сцієнтизму) львівсько-франківського періоду росту національної ідеології (згідно з періодизацією Оксани Забужко [19]). Як позитивіст А. Синявський формувався під впливом творів Бокля, Конта, Спенсера, які вивчав у гуртках самоосвіти, в драгоманівському гуртку Миколи Ковалевського. В мемуарах гуртківців [20] є згадки про вивчення творів Гегеля, Канта, Фейєрбаха, Фіхте, Шеллінга, Ге-рдера. Значний вплив на світогляд Синявського мали твори М. П. Драгоманова, які він всі досконало знав і з яким особисто листувався і зустрічався [4]. Він був знайомий також з творами Моммзена, Мілля, Тайлора, Реннана та інших провідних істориків світової слави.

Будучи позитивістською в філософії, схема А. Синявського водночас сильно забарвлена народницькою ідеологією. В маленькій рецензійній статті проглядає ідея, що українці – в основному селянська нація. Навіть їхнє відродження залежало від "емансипації селян". Провідна вісь історичного аналізу і синтезу Синявського – соціально-економічна. На першому місці історич-ного сюжету, його головний герой – народ. Теоретичне підґрунтя цієї ідеології створили Костомаров і Антонович, в промінні ідей яких знаходився тодішній Синявський. Саме їм у 1890-1895 рр. він присвятив кілька ґрунтовних історіографічних нарисів у підросійській та галицькій пресі [21]. Для прикладу, в "Зорі" Антоном Синявським надруковано статті "Десятилітні роковини смерти М. Костомарова" [1895, № 13] і "Огляд літературно-наукової діяльности Володимира Б. Антоновича" [1895, № 15], в яких він дає досить високу історіографічну оцінку провідним украї-нським історикам. Миколу Костомарова він вважає засновником етнографічного (народницького) напрямку в українській історіографії. Саме завдяки йому "етнографія стала для історика помітною наукою, як тепер, наприклад, соціологія і політична економія". А. Синявський пише, що значення творчості Костомарова "яко історика для нашої історіографії величезне. Він показав ділом конечність відчування внутрішнього життя народу і краєвої історії в протистав-ленні до централістичної... Цілі епохи українсько-руської історії, досі скриті під шумом загальних фраз в тумані апріорних заключень, були освітлені артистичним, талановитим і критичним словом Костомарова".

Як найкращому українському історику, "основателю українсько-руської археології і найліпшому після загального признання, знавцю україн-сько-руської давнини" дає вчений характеристику своєму вчителю Володимиру Антоновичу. Він розповідає про стиль наукового мислення історика, його творчу лабораторію, аналізує наукові прийоми, підхід до подій національної історії. На думку Синявського, Антоновичу притаманні "майстерна переробка сирого матеріалу, зовсім нові, самостійні виводи, цінні замітки, зав-жди об`єктивні і історичні, а також замітно ясний, короткий і докладний виклад". Саме А. Синявський в цій галицькій статті вперше висловив думку про Антоновича, як засновника київської школи істориків, які почали розвивати українознавство у Києві, Одесі, Харкові, Москві, Львові. Оцінює він значення Антоновича і як лідера національного руху та непересічного археолога і географа.

Від В. Антоновича Синявський перейняв провідну ідею станову та громадську організацію українського люду (соціуму) [22, с.18-20]. Ще гімна-зистом прочитав він в "Киевской старине" його працю "Киев, его судьбы и значение с XIV по XVI столетие" [23], навіть сидів у карцері за читання цього видання [3,с. 153]. Антону Синявському заімпонувала думка вчителя, що Київ не обезлюднів після Батиєвого погрому і вчений (як ми показали вище) переніс її у свою статтю. Так же як згодом Грушевський зробив висновок про "перетікання" руської історії не у Москву, а до Галицько-Волинського князівства [24].В зв`язку з наведеними фактами мушу зробити і кілька роз`яснень щодо питання відносин Синявського з Грушевським і ставлення до його схеми. Обидва – і Синявський, і Грушевський – були учнями Антоновича. Антін на курс старший, навчався у 1885 – 1889 рр. Обидва знаходились під впливом ідей Костомарова і Антоновича. У обох були ті ж самі професори – Лучицький, Голубовський, Іконников, Фортанський та ін. Обидва лишили мемуари, в яких негативно оцінили альма-матір.