Схема історії України Антона Синявського
Окрім концепції А. Синявський запропонував і періодизацію історії України, що разом і складають його схему. Таких періодів шість – у відпові-дності до того, які елементи економічного, політичного і культурного життя народу переважали в той чи інший час. 1. Докняжий-земський (етногенез слов`ян та розселення східнослов`янських племен на території сучасної України). 2. Удільно-вічовий (історія великих князів та окремих князівств в ІХ-ХІІІ ст.). 3. Литовський (від Гедимінових завоювань першої половини XIV ст. до Люблінської унії 1569 року). 4. Польський (від 1569 р. до повстання Б.Хмельницького). 5. Козацький (від Хмельниччини до скасування Запо-рожжя). 6. Період життя під Москвою та Австрією (кінець XVIII ст. – XIX ст.).
На той час ніхто з відомих істориків не вживав такої періодизації. Подібний поділ зі схожими назвами запропонував згодом в "Історії України-Руси" М. С. Грушевський [12]. У Н. Полонської-Василенко хоча і застосова-но державницькій підхід до періодизації історії України, теж проглядають власне ті самі етапи, на яких наголошує А. Синявський [13]. В праці Ореста Субтельного, який репрезентує компромісну між народницькою та державницькою історичну схему, виділено шість періодів: найдавніші часи, Київська Русь, польсько-литовська доба, козацька ера, під імперською владою і Україна у XX ст [14, с. 509-510]. В радянській історіографії хоча і йшов основний поділ історії на формації, на другому підрівні теж вжито народницьку періодизацію (до речі, як і народницьку концепцію) [15].
Сучасна українська історіографія, при деякій варіантності теж в цілому дотримується періодизації, яку вперше вжив Синявський. Про це свідчать узагальнюючі курси історії України котрі з`явилися останнім часом у авторстві В. Борисенка Я. Грицака, Н. Яковенко, групи львівських та колективу ки-ївських авторів. Отже, періодизацію, запропоновану А. С. Синявським можна вважати науково виваженою і концептуально сталою.
А. Синявський писав статтю користуючись працею попередників. Вра-жає, що в невеликій рецензії при обґрунтуванні того чи іншого положення автор апелює до авторитетних дослідників. Він називає імена і книги "старших істориків" – Д. Бантиша-Каменського, М. Маркевича, М. Костомарова, П. Куліша, більш сучасних йому Скальковського, Ламанського, Срезневського, Бодянського, сучасників – Антоновича, Лучинського, Дашкевича, Качали. Називає роботу з історії Київської землі М. Грушевського (не згадуючи авто-ра), праці відомих мовознавців-славістів – Міклошича, Ягіча, Житецького, Огоновського та ін.
Отже, проаналізувавши схему історії України, викладену А. Синявським в рецензії на "Ілюстровану історію Руси" О. Барвінського, ми приходимо до таких висновків: а) схема А.Синявського в цілому відповідає науковій схемі історії України самостійно запропонованій М. Грушевським в "Історії України-Руси" і згодом прийнятій українськими істориками в Україні і за кордоном; б) на той час це була оригінальна, власна, вперше запропонована загальна схема історії українського народу.Таку ж думку висловив і один з чільних українських істориків XX ст. професор О. П. Оглоблин. В листі до Ніни Антонівни Синявської з Лудлова до Нью-Йорку 15 січня 1976 року він написав: "Це знаменитий твір, і дуже шкода, що він загубився в тому галицькому журналі. Адже ж А[нтон] С[тепанович], по суті, дав там (вперше) таку концепцію історії України, яку щойно повторив М. С. Грушевський у своїх відомих творах. Публікація (нова) цієї статті (чи то у збірнику, чи в якомусь науковому журналі, приміром в "Українському історику") була б справжньою сенсацією... Тепер я розумію, чому сам А[нтін] С[тепанович], працюючи у виданнях Грушевського 1920-х років не розкрив свого псевда" [16]. Хоча твір А. С. Синявського не синтетичний курс, а всього рецензія, все ж він дає підстави зробити висновки про стиль і напрямок історичного мислення вченого. Можна сказати, що це була програмна заява Синявського в якій він проголосив власне наукове credo щодо національної історії. Насам-перед, це прагнення остаточно виокремити українську історичну науку з ро-сійської і зробити її самодостатньою. Вчений вперше запропонував охопити всю історію українського народу, в усі часи його життя, на всіх територіях проживання. А відтак обґрунтував його історичне право на власне самови-значення і державне буття. Синявському притаманне прагнення до ідеалу науковості, до формування позитивного образу історичної науки. Його схему характеризує чітка періодизація, наповненість фактами і аргументоване об-ґрунтування кожного періоду. Провідною ідеєю є твердження про народ, як основного рушія і носія історії. Народ, який крізь віки прагне до ідеалів справедливості (віче, козацтво, громади), а держава, придушуючи ці устремління, виступає відтак негативним началом в історії. А тепер поглянемо на концептуальні новації А. Синявського на тлі іс-торіографічної ситуації початку 90-х рр. Згадуючи праці попередників, він зазначає, що одні з них безнадійно застаріли, як малоросійські історії Д. Бантиша-Каменського та М. Маркевича – через вузькість джерельної бази і вірнопідданську ідеологію. Інші, як праці Антоновича, Куліша, Костомарова, Качали охоплюють лише регіональну історію, або проблеми минулого.
З цим важко не погодитись. Ще донедавна ми безапеляційно писали про українську історіографію стосовно історичних праць кінця ХVIII – 60-х рр. XIX ст. Проте, загальнонаціональною українською історією вона напевно ще не була, а являлась по-перше регіональною історією, а по-друге складовою частиною загальноросійської. Так вважали і самі історики. Відомо, що ще Андріан Чепа (джерелознавець і збирач старожитностей) плекав надії на створення єдиної, повної історії Малоросії, але все ще як "славнозвісної гілки загальноросійської історії" [17]. Не лише твори Бантиша і Маркевича (Малоросія), але й дослідження Максимовича, Куліша (Наддніпрянщина), Скальковського (Новоросія), Кос-томарова (Гетьманщина), Яворницького (Запорожжя) значною мірою зали-шалися регіональною історією. Тому й не мали загальнонаціональної схеми, а відтак власної концепції і періодизації. Окрім того, через царську цензуру відверто українські елементи в них свідомо затемнювалися хоча й писалися ці праці "от водворения славян" і були наповнені уривками з історичних сю-жетів різних регіонів України. Проте вони так і залишилися сюжетами, не з`єднаними в єдине концептуальне ціле. Звідси і горезвісні теорії "отпадения" та "воссоединения".