Схема історії України Антона Синявського

Отже, по рецензенту, основний лейтмотив литовського періоду – широке самостійне життя руських князівств. Цей час найбільш важливий у плані формування національних, релігійних, політичних і економічних тенден-цій подальшої української історії. Захопивши Русь-Україну литовські князі й самі піддалися "руському`` впливу, та й держава їхня територіально була Русь. Тому то від середини XIV ст. і до 1569 року провідними історичними тенденціями Синявський вважає: а) зміни в русько-українському удільному вічовому і земському житті під впливом військово-феодальних державницьких замірів литовських князів; б) взаємовпливи двох національностей і двох культур та панування руської культури над литовською.Щодо першої тенденції важливими, на думку рецензента, є реформи князя Вітовта по зміцненню Литовсько-Руської держави перед загрозою сусідів. Підриваючи могутність руських князів і панів, він розширював число, а разом з тим і права численного класу середніх зем`ян роздаючи їм конфісковані землі. Це дуже важливий фактор нашої історії, зазначає вчений, позаяк зем`яни, спочатку оборонці православ`я, згодом стануть тією шляхетською, полонофільською масою яка і зробить можливою Люблінську унію 1569 року та її наслідки – швидке проникнення Польщі в Україну. Завдяки їм вона вже там була! А власне національна руська (українська православна) партія напе-редодні Люблінської унії була представлена великими руськими князями та панами (магнатами), які марили старими, віджилими ідеалами удільно-вічової незалежності, а також примітивними сільськими та малорозвиненими міськими громадами, які теж не змогли вчинити опору наступу Польщі. Ця важлива думка Антона Синявського знаходить підтвердження і продовження в сучасних дослідженнях [10, с.80-81, 144-148].

Як гадає А. Синявський, зміст польського періоду наповнює стрімкий ріст місцевого шляхетства, котре хотіло таких же вольностей, як і польське – власний суд, привілеї, адміністративну, фінансову і фізичну владу над селя-нами. Тепер основний мотив в житті русько-українського народу становить народна опозиція полонізації і покатоличенню, культурно-національний Рух, а також той опір, який починає чинити сформоване вже козацтво, – спочатку як вид заняття, а згодом і як окремий стан і оборонець "руських інтересів". Що згодом вилилося у відомі козацько-селянські рухи кінця XVI – першої половини XVII ст.

Тут рецензент робить цікаву ремарку, в якій репрезентує ще одну неординарну думку з приводу нашої історії. Він зазначає, що не варто звинувачу-вати поляків у занесенні духу шляхетства в Україну. Просто так склалося іс-торично. Але за інших умов ми неодмінно мали б власну шляхту. Але ця шляхта розвинула б нашу культуру і ми не прикрашали б нашими імена мос-ковську і польську еліту, а мали власну. І тепер (тобто в кінці XIX ст.) за-мість того, щоб боронити мову, літературу, розвивати власну культуру, ми б займалися соціально-економічними та політично-державними реформами. Подібні висновки Синявського джерельно підтвердило останнє дослідження історії української (київської та волинської) шляхти ХIV – XVII ст. [11].

На думку вченого, важливими факторами, які впливали нa історію України, крім національного, були також соціально-економічний та геогра-фічний. "Мотив соціальний, – пише він, – треба признати мав велику силу в нашій історії навіть і тоді, коли здавалося б інтереси національності і віри мусили б займати перше місце". Цей фактор не раз ставав головним момен-том нашої історії (та ж Хмельниччина, Руїна, Коліївщина) і керував політичними інтересами України. Другий важливий фактор – географічне розташування нашої країни, через що "українцям треба було тратити стільки енергії на боротьбу зі всякими турками, берендіями, половцями, татарами" та на їхню асиміляцію. Нашому народові, замість будувати власну державу, доводилося вести боротьбу на Заході "проти шляхетської Європи" і на Сході "проти дикої Азії". "Се і було причиною того, що не виробилося у нас кріпкої культурної національної партії, котра могла б здержати од унії і підданства". Ми завжди більше оборонялися, ніж жили для себе.

Козацький період по А. Синявському пройшов кілька етапів: а) розвиток козаччини; б) постання її опозиційності; в) ріст європейської слави козацтва; г) велика народна революція під проводом Богдана Хмельницького, яка "трохи Польщі не звалила" і зазнала поразки "через брак самосвідомості і політичного розвитку" (як бачимо власні, внутрішні причини); д) Руїна; е) Гетьманщина; є) Запорожжя в останні роки. Основний фактичний зміст цієї епохи та головні її тенденції вчений не аналізує, зазначаючи, що козаччина добре вивчена відомими на той час дослідженнями М. Костомарова, В. Антоновича та Д .Яворницького.

Провідними напрямками останнього періоду історії України – під владою Австрії та Росії – за Синявським були: 1. Видання "Енеїди" І. Котляревського започаткувало національно-культурний рух серед незначної частини української інтелігенції та національно свідомого панства. 2. Загальноєвро-пейські революційні тенденції збуджують національно-визвольний рух на Україні в середині ХІХст. серед ширшого кола різночинців. 3. Справжнє національне відродження кінця XIX ст., на думку автора розпочалося лише піс-ля звільнення основного рушія української історії – селянства з економічної неволі. В національному відродженні і є (а ми додамо – і буде до кінця XX ст.) весь сенс найновішої історії У країни [1].Відтак, головною концептуальною ідеєю рецензійної статті А. Синявського є твердження про народ, як носія історії. Аналізуючи кожен період вчений опирається перш за все на життя народу, на його прагнення до еман-сипації (звільнення), на його опозиційність державі, на його устремління до ідеалу соціальної справедливості. Не держава, не еліта розпочали справжнє відродження другої половини XIX ст., а ліквідація кріпосницького стану селян в Галичині і Наддніпрянщині.