Економічна думка стародавнього Сходу
Економічна думка Стародавньої Індії, як правило, була оповита релігійною оболонкою. Економічні проблеми окремо не досліджу¬валися, а розглядалися в давньоіндійській літературі лише у зв'язку зі спробами вирішення соціальних та політичних завдань. В основі староіндійських уявлень про суспільство лежала концепція станової (варнової) ієрархії та кастової визначеності професійних занять. Пи¬семними джерелами середини І тисячоліття до н.е. є переважно ре¬лігійні трактати буддійські та брахманістські (індуїстські). Вони да¬ють уявлення про соціальну структуру суспільства і містять цікавий матеріал, що характеризує специфіку сприйняття окремих економіч¬них категорій, зокрема власності, майна.
Буддійське вчення проповідує відмову від власності як необхідну умову досягнення кінцевого спасіння - нірвани. І хоча воно не за¬перечує господарської діяльності мирян, подаяниям яких мають жи¬ти буддійські монахи, але спеціальної уваги їй не приділяє. Рабство розглядається як перешкода до досягнення нірвани, а боргова кабала визнається за страшне лихо. Тому сповідується необхідність всіляко уникати заборгованості та своєчасно сплачувати борги.
Велика кількість брахманістських творів грунтується на концепції трьох цілей життя людини - релігійного обов'язку, матеріальної ви¬годи та чуттєвої любові. Кожній із цих цілей присвячено відповідну літературу. Найвідомішими книжками про обов'язок (дхарму) є «За-д^кони Ману», про вигоду (артху) - «Артхашастра», про кохання (ка-^,му) - «Камасутра». «Закони Ману» (близько II ст. до н.е. - І ст. ^л. е.) - це збірка релігійних, моральних, політичних та правових вка¬зівок, що приписувалися міфічному родоначальникові людей Ману.
У «Законах Ману» економіка розглядалася як сфера діяльності варни вайшя. Вона об'єднувала тваринництво, землеробство, торгів¬лю та лихварство. Багатство давало право на особливу пошану тіль¬ки в середовищі самих вайшя. Ремесло як різновид обслуговуючої праці було долею варни шудра. Такою самою вважалася й праця орендарів-половинщиків, найманих працівників у сільському госпо¬дарстві. Суспільним ідеалом був економічно незалежний господар. Можна сказати, що господарська самостійність розглядалася як одна з головних умов свободи та повноправності людини. Хоч «Закони Ману» ставлять на перше місце релігійний обов'язок (дхарму), але істинним щастям уважають досягнення всіх трьох цілей життя лю¬дини. Отож, користь, матеріальна вигода та добробут санкціонують¬ся брахманізмом.
«Артхашастру» (між IV та III ст. до н.е.) присвячено користі, матеріальній вигоді - артхі. Це трактат про мистецтво політики та управління державою. «Артхашастра» - це зведення правил, адресованих царям та правителям, якими вони мають керуватися у своїй державницькій діяльності. За повнотою та різноманітністю змісту цей твір належить до найбільш глибоких староіндійських джерел. У ньому подано ґрунтовні відомості про економіку, адміністрацію, со¬ціальні та юридичні інститути, зовнішню та внутрішню політику ін¬дійської держави.
«Артхашастра» показує величезну роль держави в господарсько¬му житті країни. У трактаті мовиться, в основному, про державні справи та царське господарство. Головною метою економічної полі¬тики держави є поповнення скарбниці. Відповідно до цього у «Арт-хашастрі» викладається вчення про управління та державні доходи, і
Основними джерелами доходів староіндійської держави були прибутки від державних (царевих) підприємств, а також різноманіт-1 ні податки, мито та штрафи, що стягувалися з населення. В «Артха-1 шастрі» податки розглядаються як утримання, належне цареві у винагороду за те, що він охороняє країну від зовнішньої небезпеки та | внутрішніх заколотів.«Артхашастра» торкається також питань торгівлі як одного зі способів збагачення державної скарбниці. Важливою складовою регламентації торгівлі був нагляд за цінами та отримуваним прибут¬ком. Ринкові наглядачі могли встановлювати «справедливі ціни» на товар, а на аукціонах стягати різницю між ринковою та оголошеною ціною у скарбницю. Прибуток включався в ціну товарів як частина витрат, і його норма заздалегідь фіксувалася - для місцевих товарів і у розмірі 5% встановленої ціни, а для іноземних товарів - 10%.
Отже, у давньоіндійській літературі вже наявні відомості про економічний лад держави, а також відображено практичні знання в галузі ведення господарства, подано рекомендації щодо управління ним, зокрема щодо організації оподаткування та з інших питань економічної політики.
Економічна думка Стародавнього Китаю виникла та розвивалася у рамках тогочасних філософських та політичних учень. Основними напрямами старокитайської суспільної думки були конфуціанство, легізм, даосизм та моїзм, які сформувалися у IV - III ст. до н. е. Про¬тягом століть між цими напрямами велася гостра полеміка щодо еко¬номічного ладу суспільства, общини, її історичної долі, міри втручан¬ня держави в економічне життя країни та методів управління ним. Провідним напрямом було конфуціанство, яке, перетворившися на державну ідеологію, справляло великий вплив на соціально-економіч¬ний та політичний розвиток Китаю протягом майже двох тисячоліть. Назва цього напряму походить від імені його засновника - Конфуція (Кун-цзи) (бл. 551 - 479 до н.е.). Основні постулати вчення Конфуція викладено у збірці «Лунь юй» («Бесіди й міркування»), за¬писаній його учнями. Його вчення захищало архаїчні стосунки, віч¬ний та незмінний порядок, установлений іще легендарними правите¬лями глибокої давнини, сувору соціальну ієрархію, управління на засаді неухильного дотримання ритуалів, обрядів, певних норм етики та моралі; розглядало регламентацію патріархально-родинних відно¬син як запоруку стабільності державного ладу.