Неолібералізм, лондонська, фрейбурзька, паризька, чиказька школи
Найважливішим інструментом державного втручання в процес перерозподілу, на думку Мюллера-Армака, є оподаткування, яке ре¬гулюється відповідно до економічної ситуації: для стимулювання чи стримування ініціативи, урівноважування попиту та пропозиції згі¬дно з рівнем доходу та з урахуванням його джерел, а також із націо¬нальною структурною політикою держави. Усе це має бути спрямо¬ване на досягнення основної мети державного управління - проведення соціальне орієнтованої політики.
Важливим принципом податкової політики він уважає стимулю¬вання індивідів у їхній діяльності з підвищення добробуту за раху¬нок власних сил. Таким може бути, наприклад, установлення піль¬гових податків на час, коли організується нове підприємство, чи на доходи, які використовуються для будівництва житла.
Податки є основою формування державного бюджету, а отже, матеріальною основою виконання соціальних програм держави. Мюллер-Армак особливо наголошує на тім, що коли податкова сис¬тема шкодитиме ринковому господарству, то усе це передовсім ві¬діб'ється на доходах держави.
Витрати держави на соціальні потреби також мають бути цілесп¬рямованими, тобто мають відповідати двом вимогам - соціального вирівнювання (не зрівнялівки!) та стимулювання ініціативи. Асиг¬нування коштів на соціальні цілі відбувається у кількох напрямах:
наприклад, забезпечення груп населення, що зазнали збитків уна¬слідок війни, тих, що були на державній службі; виплати та дотації соціальне незахищеним прошаркам населення; дотації багатодітним сім'ям (з метою стимулювання народжуваності); дотації та виплати у вигляді допомоги із фондів соціального страхування; підтримка різних форм заощаджень; дотації та поручительство держави для отримання цільових кредитів; надання пільгових позичок; підтри¬мування певного рівня цін на окремі види товарів; дотації в митній сфері тощо. Ці прямі витрати здійснюються в межах затверджених соціальних програм.
Важливого значення Мюллер-Армак, як і Ойкен, надавав держа¬вній структурній політиці у сфері відносин власності. Він уважав, що держава має сприяти розширенню приватного сектора, підтри¬мувати процес демонополізації власності, заохочуючи населення ін¬вестувати заощадження у виробництво (надавати кредити для при¬дбання акцій, відкриття нових підприємств, будівництва тощо).
Та чи не найважливішим інструментом державного регулювання, за Мюллером-Армаком, є політика стабілізації грошової маси як го¬ловної умови безінфляційного розвитку.
Усі ці принципи, що лежать в основі перерозподілу національно¬го доходу на користь соціальної сфери, виключають безпосереднє втручання держави в економіку чи реалізацію таких заходів, що за¬вадили б приватнопідприємницькій ініціативі, наприклад, необгрун¬товану соціальну допомогу, яка не виключає зловживань, чи ство¬рення сектора громадських робіт (штучні робочі місця), фіксацію певного рівня заробітної плати чи цін і т.
Ідею свідомо створюваного соціально-ринкового порядку, роз¬винуту в працях найвідоміших представників фрейбурзької школи, було апробовано у надзвичайно сприятливих для цього умовах піс¬лявоєнної Німеччини, країни зі зруйнованим господарством та від¬сутністю будь-якого економічного ладу.
Після об'єднання трьох окупаційних зон в одну економічну зону було створено Економічну раду, до якої ввійшли видатні політики та вчені-економісти ринкової орієнтації. Напрям розвитку Німеччи¬ни визначався окупаційним урядом відповідно до плану Маршалла, згідно з яким країні надавалася реальна матеріальна допомога. Ні¬меччина стала перед вибором між центрально-керованим типом господарства (та аграрною спрямованістю розвитку) і ринковим (отримання грошової допомоги, кредитів для відновлення економі¬чної структури).
Одним з директорів Економічної ради був Людвіг Ерхард. Його уявлення про економічний устрій держави відповідало ідеям фрей¬бурзької школи.Людвіг Ерхард (1897-1977) народився у Фюрті (Баварія), де закінчив реальне училище. Після першої світової війни вивчав ви¬робничо-господарські проблеми у Вищій комерційній школі в Нюрн¬берзі. Захистив докторську дисертацію у Франкфуртському універ¬ситеті, став директором інституту проблем споживання Нюрнберзь¬кої вищої комерційної школи, але на вимогу нацистського уряду був звільнений за «нелояльну поведінку».
Після війни (з 1945 по 1946 pp.) був міністром господарства Ба¬варії, з 1947 p. - професором Мюнхенського університету, керів¬ником особливого відділу «Гроші та кредит», що готував проект грошової реформи. Як відомого спеціаліста зі структурної політики 1948 р. Л. Ерхарда було призначено на посаду директора управління господарства Економічної ради об'єднаної західної окупаційної зо¬ни. З 1949 по 1963 р. Л. Ерхард - міністр народного господарства ФРН, з 1963 по 1966 p. - канцлер ФРН.