Основні напрямки і характер еволюції економічної теорії в Україні в період наростання державного тоталітаризму (20-30 рр. ХХ ст.)

У 20-х роках в Україні економічна думка відображала особливості національної економіки (зокрема організацію селянських господарств, яким не була властива общиність і які спиралися на суто приватний інтерес), ленінська програма побудови соціалізму не знайшла підтримки, особливо її аграрна частина.

Більшовицька аграрна реформа передбачала зрівняльний переділ земель з передачею їх селянам для створення комун та інших кооперативних форм.

Програму більшовиків критикували: М.Туган-Барановський, В.Косин¬ський, В.Воблий. Вони виступали проти націоналізації землі, говорячи про те, що приватний інтерес є рушійною силою розвитку, а колективізм у землеробстві, призведе до відмирання природних сил, які не можуть бути замінені волею та вмінням людей.

З 30-х років політичній економії в Україні нищівного удару завдав Сталін. Після конференції аграрників-марксистів почались переслідування та знищення всіх економістів, які мали власну принципову позицію.

Після Жовтневої революції та приходу до влади більшовиків у Росії формування радянської української економічної думки відбувалось у про¬цесі дискусій, що здійснювались на демократичних засадах, і за¬вершилось встановленням ідеологічного диктату так званої проле¬тарської політичної економії.

Методологічні дискусії 20-30-х pp. позначилися на розвитку економічної теорії і, передовсім, сприяли визнанню необхідності іс¬нування політичної економії навіть у соціалістичному суспільстві, визначили її структуру.

Наявність різноманітних напрямків та шкіл в економічній та історико-економічній науці — найважливіша реальність того часу, але такою ж реальністю була ідеологічна непримиренність більшовизму, що зумовила наприкінці 30-х pp. його повну перемогу, досягнуту не науковим переконанням опонентів, а насильницьким впровадженням власних поглядів на закономірності суспільного розвитку.

У перші роки Радянської влади вирішувалось питання про кон¬цепцію побудови соціалістичного суспільства. Ленінська модель побудови державного соціалізму була аналогічною державно-капіталістичній (централізація банківської системи, монополізація підприємств у промисловості і торгівлі, створення споживчих това¬риств і т.п.), але без приватної власності, без товарної форми розпо¬ділу. Тобто з державно-капіталістичної форми вилучались основні фактори її саморегулювання. Натомість пропонувався новий меха¬нізм управління економікою, який спочатку реалізувався як політи¬ка «воєнного комунізму», а потім мав бути втілений у тотальному директивному плануванні.

Реалізація цієї концепції соціалістичного будівництва, що розроб¬лялась Леніним як обгрунтування курсу партії на соціалістичну ре¬волюцію і базувалась на двох складових — диктатурі пролетаріату та суспільній власності, — натрапила на неможливість негайного вирішення проблеми формування соціалістичної власності.

Тому уже на самому початку революційних перетворень у країні формуються два погляди на хід дальшого розвитку, на характер ви¬рішення економічних та інших суперечностей. Один з них, орієнто¬ваний на максимально швидкий і безпосередній перехід до соціалі¬зму, обминаючи проміжні форми, був репрезентований концепцією «воєнного комунізму». Інший погляд було викладено В. Леніним у таких працях, як «Чергові завдання Радянської влади», «Про ліве хлоп'яцтво та дрібнобуржуазність». У цих працях було сформульо¬вано основи майбутньої економічної політики.

Основним мотивом ленінських статей була критика ідеї Троцького про безпосереднє «запровадження соціалізму». Можливість вирішення проблеми співвідношення сил капіталізму та соціалізму на користь останнього Троцький убачав у негайному усуспільненні виробництва, тобто встановленні суспільної власності, та в плану¬ванні народного господарства. Так, він указував, що намагання держави регулювати економічні відносини є безглуздими, коли не відбулося усуспільнення та одержавлення власності. Ленін же пи¬сав, що соціалізм «безпосередньо, відразу, без перехідних заходів, у Росії нездійсненний».

Структура власності в Росії, країні, де капіталізм почав розвива¬тися незадовго до революції, була дуже строкатою: поряд з капіта¬лістичними її формами існували кооперативні, общинні форми се¬лянської власності, малі приватні форми, значну частку становила дрібнобуржуазна власність. І якщо націоналізацію капіталістичних підприємств підтримували народні маси, то негайне усуспільнення малих приватних форм власності могло призвести до негативних наслідків.