Сутність і структурний зміст краєзнавства, об’єктно-предметна основа географо-краєзнавчих досліджень
М.Паламарчук і О.Паламарчук основним об’єктом географічного краєзнавства вважають суспільно-територіальний комплекс (СТК) певної території, який характеризується сукупністю природних ресурсів, населених місць і природоперетворювальних об’єктів. Проте СТК, як об’єкт вивчення, стверджує географічний характер краєзнавчих знань, але зовсім не вичерпує їх. Окрім знань про СТК, краєзнавство містить у собі знання історії, населення, духовної і матеріальної культури певної території [32].
Такою територією, на думку Я.Жупанського та В.Круля, якої притримуємося і ми, повинен виступати історико-географічний край (ІГК), як просторовий осяг. Оскільки без чітко окреслених земель у межах єдиної суцільної української етнічної території ні матерія, ні час, виходячи з концепції національного краєзнавства, існувати не можуть [8, 9, 10, 21, 56].
Пропонують розглядати регіональні відмінності території України у розрізі історико-географічних країв і В.Ковтун та В.Обозний, які трактують ці територіальні утворення як такі, що відображають усталений в історичному контексті традиційний поділ України на природно-господарські і культурно-історичні регіони. Характерною ознакою історико-географічних країв України є спільність як національних рис культури, так і специфічних особливостей кожного краю, зумовлених місцевими відмінностями в матеріальній культурі і побуті [17].
Основи районування українських національних територій були запропоновані С.Рудницьким [42, 44] і В.Кубійовичем [23]. Зокрема останній допускав, що поділ на райони можна проводити на підставі природних, господарських чи інших ознак. Причому, політичний і адміністративний поділ рідко збігається з природною чи господарською районізацією, а межі цього поділу є штучними. В.Кубійович, вважаючи поділ С.Рудницького єдиним поділом, що „обіймає всі землі, де живуть українці” і таким, який „побудований увесь на морфологічній підставі” [23], увів поняття географічних районів, що виокремлюються за кількома спільними географічними ознаками, а межі між ними повинні мати вигляд перехідних смуг (а не ліній). Найбільшими територіальними осягами, що лімітуватимуть поділ українських земель, за С.Рудницьким є 905 тис. км2, за В.Кубійовичем – 728,5 тис. км2, за О.Степанів – 718,3 тис. км2 [57].У сучасній географічній науці існують різноманітні погляди на територіальну структуризацію українських етнічних земель, зокрема: природногосподарський [25], ландшафтно-етногосподарський [40], ландшафтно-історичний (або природно-історичний) [24], етнографічно-географічний (з мовно-територіальними акцентами) [39], комплексний [13, 50], генетико-еволюційний, якому надають перевагу історики [2], етнолого-географічний [8, 9, 21]. До означених можна долучити ще й т.зв. фізико-географічний, оскільки висунуті за ним основні таксономічні одиниці історико-географічного районування (країна, зона, край, область, район) пропонується корелювати з одиницями фізико-географічного районування [16]. У будь-якому із них передбачено виділити територіальну складову, яка служитиме просторовою основою для географо-краєзнавчої характеристики регіону. Саме вона виступить об’єктом географо-краєзнавчого дослідження і, на нашу думку, такою об’єктною коміркою, в якій оптимально зосереджуватиметься і зберігатиметься краєзнавча інформація є історико-географічний край.
Виходячи з означеного вище, наголосимо, що об’єктом географічного краєзнавства є територія як простір із етнонаціональними (українська адресність) і етнорегіональними (осередки українського етносу) межами. Дана територія повинна, найперше, характеризуватися своїми природними особливостями (на мезо- і мікрорівнях), своєрідністю історичного і господарського розвитку, заселенсько-розселенських процесів, демографічною і поселенською структурою, суспільною інфраструктурою, матеріальною і духовною культурою її мешканців. Найоптимальнішою за обсягами територіальною одиницею краєзнавства, що визначає його сутність, є історико-географічний край (ІГК). Отже, основним територіальним об’єктом краєзнавства є ІГК як етноприродна суспільно-історична демографо-поселенська територіальна система.
Предметом дослідження географічного краєзнавства виступає просторова організація українського етнічного масиву, що інтегрується у межах суцільної української етнічної території та диференціюється на ІГК. Усе „речовинне” наповнення останніх – поверхня, клімат, гідрографія, поселення, демографічні характеристики, господарство тощо складатимуть собою також предметну географо-краєзнавчу базу. Вона доповнюватиметься аналізом динаміки хорологічних характеристик ІГК, а також виявленням їхніх залежностей від іншоетнічної дії. У цьому контексті важливим видається етнічний діагноз населення ІГК від початку життя людності на них і до простеження особливостей перебігу сучасних етнічних процесів. Без дослідження формування поселенської мережі (а не простої їхньої фотографічної фіксації) предметна суб’єктність ІГК буде неповною.
Висновок.
В українській географії, на даний час, чітко окреслилися дві позиції на розуміння сутності об’єкта географічного краєзнавства. У своїй основі, здавалося б, вони подібні, що пояснюється його полігенетичністю, багатоаспектністю і різнофункціональністю. Все ж, одна із них чітко передбачає наявність і первинність природної складової, що дефініційно входить у його означення (Л.Воропай, М.Куниця, Мар. Куниця, П.Шищенко, О.Маринич, Н.Муніч, Б.Чернов, А.Сиротенко, Я.Жупанський, В.Круль), а для іншої такий компонент є вторинним (М.Паламарчук, О.Паламарчук) або відсутнім (Я.Мариняк). Проміжне становище до двох означених поглядів займають міркування щодо об’єкту краєзнавства як території з усім (без виділення головного) її наповненням (К.Дубняк).