Сутність і структурний зміст краєзнавства, об’єктно-предметна основа географо-краєзнавчих досліджень
На даному етапі свого розвитку краєзнавство виступає універсальною дисципліною, до розуміння якої складалися (та й складаються дотепер) різноманітні підходи. Впродовж тривалого часу розроблявся його науково-методичний та понятійно-термінологічний апарат, який сприяв внутрішній краєзнавчій структуризації і зовнішньо-предметній орієнтації у системі суміжних і несуміжних наук. Виходячи з цього, доволі необхідним є здійснення певних узагальнень, які б підсумовували проблеми краєзнавства за якомога найтриваліший часовий відтинок його динаміки. Тому з’ясування науково-методичних основ, загалом, краєзнавства і, зокрема, географічного краєзнавства, на наш погляд, є доцільним.
У різний час аксіоми і постулати окремих аспектів краєзнавства та його складової географічного краєзнавства формулювали відомі радянські географи і методисти М.Баранський, О.Барков, О.Борзов, І.Матрусов, Ю.Саушкін, К.Строєв [20]. В Україні питання загально-краєзнавчої та географо-краєзнавчої теорії плідно розробляли О.Діброва, К.Дубняк, Я.Жупанський, В.Замковий, Ф.Заставний, І.Ковальчук, М.Костриця, М.Крачило, В.Круль, В.Кубійович, О.Маринич, Я.Мариняк, Ф.Матвієнко-Гарнага, М.Откаленко, І.Ровенчак, С.Рудницький, С.Русова, І.Тесля, Т.Тетерський, П.Тутковський, О.Шаблій, Є.Шипович, П.Шищенко, М.Янко та інші.
Загалом на краєзнавство існують різні погляди. Скажімо, воно вважається або науковою дисципліною, методом дослідження краю, або дидактичним принципом, навчальним предметом, методом навчання і виховання тощо [20]. На потрійному трактуванні терміну „краєзнавство” свого часу ще наголошував і К.Дубняк, зауважуючи, що „...1) краєзнавство – це тільки метода наочно студіювати природничі й економічні науки; 2) краєзнавство – це пропедевтичний курс елементарної шкільної географії («родиноведение»); 3) краєзнавство – не тільки метода, але й самостійне, цілком визначене коло систематичного знання зі своєю власною методою” [19].
На основі цього, М.Костриця виокремив три основні функції краєзнавства: 1) педагогічну, яка визначає краєзнавство як метод, дидактичний принцип, за допомогою якого можна домогтися підвищення ефективності навчально-виховного процесу в освітніх закладах; 2) пропедевтичну – курс елементарної шкільної географії („Географія рідного краю”); 3) складову частину географічної науки з усіма притаманними для неї методами дослідження [20].
У трьох іпостасях, які стосуються, головне, структурних засад, а не наукових основ, розглядає дану дисципліну П.Тронько. Він найперше зазначає, що краєзнавство є сукупністю наукових дисциплін, різних за змістом і окремих за методами дослідження. З іншого боку, краєзнавство утворює собою могутній науковий рух із популяризації знань про край, регіон. І, по-третє, краєзнавство виступає громадським рухом, основними завданнями якого є практичні дії зі збереження історико-культурної спадщини краю, відродження духовності, історичної пам’яті [53].
На науковій компоненті краєзнавства на початку ХХ ст. наголошував П.Тутковський. Він вперше серед українських вчених, визначаючи предмет географії, її зміст і методи дослідження, серед останніх чільне місце відводив науковим краєзнавчим дослідженням. Більшість його праць були написані на матеріалах безпосередніх краєзнавчих вишукувань різних регіонів України [19].
Чимало праць В.Кубійовича були присвячені обґрунтуванню теоретичних основ краєзнавства, що є підтвердженням важливості існування його наукового напряму. Водночас, великої ваги вчений надавав вивченню природно-, економіко- та адміністративно-географічного поділу української національної території [23]. У цьому контексті важливою стала редагована ним „Енциклопедія Українознавства”, де з’явилося близько 54 географічних краєзнавчих нарисів, в т.ч. близько 33 про окремі регіони України [34]. У даному випадку можна вести мову про плідну працю В. Кубійовича і в такій галузі краєзнавства як науково-популярне краєзнавство [3]. З іншого боку, доповненням до останньої тези може слугувати думка, що „Енциклопедія Українознавства” стала „довідником Українознавства на еміграції, і як книга знань про Україну, її народ, природу, історію, культуру тощо – для чужинців” [59].
Помітний вклад у наукове та науково-популярне краєзнавство здійснив І.Тесля. Щодо першого, то йому присвячені нариси в „Енциклопедії Українознавства” [38]. Комплексні краєзнавчі роботи, які висвітлюють Збаражчину, Стрийщину, Бойківщину та Зборівщину можуть слугувати прикладом науково-популярних досліджень із ґрунтовною науковою основою.Не менш важливим складником краєзнавства (ніж наукове та науково-популярне) є шкільне краєзнавства [3]. Його основи були закладені С.Рудницьким із виходом шкільного підручника у 1919 р. [43]. Необхідність існування такого напряму в школі обґрунтовувалися С.Русовою [45]. З-поміж інших авторів підручників для вивчення рідного краю відзначимо М.Дольницького, В.Січинського, В.Дорошенка та ін. [3]. Шкільному краєзнавству надається велика увага й у наш час [6, 12, 14, 49, 58], оскільки воно бачиться дієвим засобом у патріотичному вихованні учнів [22].