Африка (різне, географія)

Позитивним наслідком досліджень 19 ст. стало розв’язання основних географічних проблем, пов’язаних із дослідженням басейнів найбільших річок Африки: Нігеру, Нілу, Конго та Замбезі.

В 1840 році в Південну Африку подався молодий англійський місіонер Давид Лівінгстон, який згодом став знаменитим дослідником африканського материка. Він перетнув посушливу область Калахарі, дослідив озеро Нгамі та досяг середньої течії річки Замбезі. Після перерви Лівінгстон здійснив нову подорож по Південній Африці. Він проплив вверх по течії Замбезі і потім дійшов до берегів Атлантичного океану. Повертаючись на схід, він вирішив рухатись вниз по р.Замбезі. На цьому шляху дослідник відкрив великий водоспад, який назвав водоспадом Вікторія. Лівінгстон був першим, хто перетнув Південну Африку з заходу на схід. Його спостереження за природою та життям невідомих до цього часу областей внутрішньої Африки дало багато нового та цікавого для науки. В 1852 році він знову на чолі невеликої експедиції відправився до Африки, дослідив р.Шире, відкрив озера Ширва і Ньяса. Загалом, Лівінгстон присвятив вивченню величезних просторів Африки від Атлантичного до Індійського океану та від Кейптауна до екватора 30 років (1843-1873 рр.).

Розширив та поглибив знання про Центральну Африку ще один англійський вчений-дослідник - Генрі Стенлі. Журналіста, співробітника американської газети “Нью-Йорк геральд” було відправлено на пошуки зниклого Лівінгстона, який на той час поселився в Уджіджі, на східному березі озера Танганьїка. В 1871 році Стенлі вдалося відшукати Лівінгстона та подати ряд сенсаційних матеріалів в американську пресу. Лівінгстон відмовився повернутися разом зі Стенлі на батьківщину, вважаючи, що деякі, поставлені перед ним завдання, ще не вирішені. В 1873 році Лівінгстон помирає, його останки було доставлено із Занзібара в Лондон і поховано в Вестмінстерському абатстві.

В 1874 році англо-американська експедиція, яку очолював Стенлі, обстежила низку великих озер материка, річку Конго та верхів’я річки Ніл.Завдяки дослідженням ряду мандрівників в 19 ст. були вирішені географічні проблеми, пов’язані з головними річками Африки – Нігером, Нілом, Конго, та Замбезі. Ряд мандрівників дослідили Судан та Сахару (німці Швейнфурт і Барт, француз Фуро, росіяни Юнкер, Єлісеєв, Ковалевський).

В 20 ст. мандрівки в Африку стали звичним явищем. Вчені з різних країн світу, спираючись на досвід попередників легше долали труднощі, пов’язані з експедиціями. Цьому сприяло також облаштування залізничних, шосейних та грунтових доріг в різних частинах континенту.

Література

Барков А.С. Из истории открытий, исследований и захватов Африки // Хрестоматия по физической географии.- Москва: Просвещение, 1971. - С.9-16.

Гілецький Й.Р., Богович М.М., Сливка Р.Р. Географія. Універсальний посібник для випускників та абітурієнтів. – Львів: ВНТЛ-Класика, 2003. – С. 89.

Магидович И.П. Очерки по истории географических открытій. – Москва: Просвещение, 1967. – С.533-549.

Внутрішні води Африки

Кліматичні особливості та характер рельєфу Африки визначають розподіл стоку та гідрологічний режим річок. Майже 80% опадів випаровується і лише 20% формує стік (5400 км3 на рік) - більше лише в Євразії та Південній Америці. На області, які не мають стоку в океан, припадає 31% території материка. Головний вододіл Африки - на сході, де розташовані найвищі підняття. Внаслідок загального нахилу Африки на захід найбільші показники стоку характерні для річок басейну Атлантичного океану, а найменші - для річок басейну Середземного моря, незважаючи на те, що сюди несе свої води одна з найбільших річок світу - Ніл. Формування та розвиток сучасної річкової сітки Африки відбувалося з кінця неогену, коли кліматичні умови стали близькими до сучасних. Материк тривалий час був переважно областю внутрішнього стоку. Формуванню зовнішнього стоку сприяли підняття обширних ділянок платформи на сході материка. Ерозія схилів плато та плоскогір'їв, які звернуті в бік океану привела до формування нових річкових систем. Вони перехопили стік тих річок, що виникли раніше. Тому для сучасних річок Африки характерне чергування відрізків давніх, вироблених за тривалий час профілів русла, широких долин зі значною кількістю терас та молодих профілів з вузькими долинами, порогами та водоспадами (нижня течія Конго, Замбезі, Оранжева та ін.). Через це річки Африки часто непридатні для судноплавства, але мають значні запаси гідроенергоресурсів.

В Африці переважає дощове живлення. В засушливих районах важливе значення має підземне живлення. За гідрологічним режимом річки материка відносяться до таких типів: