Роль академіка Степана Рудницького у розвитку географічної освіти в Україні

Текст книжки вдало ілюструють фото з краєвидами та виглядом міст України. Ще більше відомостей про українські етнічні землі подає С.Рудницький у книзі “Огляд національної території України”, яку перекладено і видано в Україні у 1994 р. (упорядник О.Шаблій). Ці матеріали можуть використовувати і сучасні вчителі при вивченні етнічної території України. Для них також будуть цікавими і корисними думки С.Рудницького щодо географічного положення України, яке, на його думку є “найважливішим природописним елементом у політичному житті України від найдавніших часів” [10, с.135]. Для того, щоб показати розташування України в Європі, вчений проводить межу між Європою і Азією, відому нам всім: по східному схилу Уральських гір, річці Урал, Кумо-Маницькій западині, Чорному і Середземному морях. Він визначає, що положення України в Південно-Східній Європі, на перетині шляхів з північної Європи до Причорномор’я і Передньої Азії, мало значний вплив на її історичний розвиток та формування території. Вчений подає детальну характеристику історико-географічного процесу формування українських земель, ваємозв’язків України з сусідніми державами. Він доводить, що створення Української національної держави в етнографічних межах створить позитивний вплив на політико-географічне становище всіх європейських держав, дасть їм велику економічну користь, внаслідок розвитку транзитної торгівлі та шляхів сполучення. Крім цього, маючи величезні мінеральні багатства, родючі землі, значні запаси лісу та іншої сировини, Україна могла б експортувати свою продукцію у країни Європи, натомість забезпечити збут їхньої продукції в себе.До думок С.Рудницького щодо побудови взаємовідносин між Україною і сусідніми державами, що викладені у книгах “Чому ми хочемо самостійної України” (1914 р.) та “Українська справа зі становища політичної географії” (1923 р.) варто прислухатись і сучасним українцям, особливо політикам, та й просто громадянам України. Вчителі географії, які значною мірою формують науковий та політичний світогляд молодих людей, можуть використовувати матеріал із названих праць для обґрунтування думки про те, що тільки незалежні держави можуть досягнути високого рівня суспільного розвитку, що руйнування імперій йде тільки на користь всім державам, в т. ч. і колишнім метрополіям. Тільки цивілізовані демократичні відносини між державами можуть привести до миру й безпеки народів, прогресу людської цивілізації. Тому вільна, незалежна і демократична Україна – це не лише внутрішня справа українського народу, а справа навколишніх держав, для яких, на думку С.Рудницького, “Україна буде найбільшою підпорою” [8, с.126].

Цікавими є також думки вченого і щодо відносин України із країнами, які не є безпосередніми її сусідами (Німеччиною, США, Канадою, Францією, Італією, Великобританією та ін.). Для всіх європейських держав, доводить С.Рудницький, є вигідним мати поблизу незалежну Україну, що має вихід до Чорного і Азовського морів, що шукатиме якнайтісніших економічних зв’язків з ними, вивозитиме до них сировину і купуватиме в них свою продукцію.

Розглядаючи кордони України, її місце серед європейських держав, С.Рудницький наголошує на їх високі комунікаційні функції. Сусідство з багатьма державами, рівнинна поверхня, легка прохідність кордонів сприятиме розвитку зовнішньоторговельних відносин на українській території. Водночас ці ж риси були негативними з точки зору оборонної функції. Вчений відзначає, що жодна з держав, які панували на території України, не піклувалися про її визволення, а тільки про розширення своїх границь. Він з сумом зауважує, що уряди молодої Української держави нехтують природні і етнографічні точки зору при визначенні як зовнішніх, так і внутрішніх границь України. Значною мірою погляди С.Рудницького на формування державних кордонів України є актуальними й зараз, коли недооцінка належного облаштування делімітації та демаркації східних і північних кордонів України обертається для неї багатьма негативними рисами: проникнення нелегальних мігрантів, контрабанда товарів, зброї, наркотиків та ін.

Актуальними й тепер є ідеї С.Рудницького щодо формування границь адміністративних одиниць. Аналізуючи внутрішні границі адміністративних формувань у Австрії і Росії (до них відносились українські землі на початку ХХ ст.), вчений наголошує на відсутності врахування фізико-географічної цілісності і етнографічних відносин. Ці ж ознаки він відзначає при створенні мережі адміністративних одиниць у Радянській Україні (1923 р.). На думку вченого, округи, які створені на місці колишніх губерній, нарізані штучно, вони не враховують антропогеографічну суцільність і географічний (природний) характер, побудовані згідно з т. з. енергетичним принципом (під кутом неминучої індустріалізації України). У сучасних умовах цей принцип називається виробничим, він покладений в основу схем економічного районування Ф.Заставного, М.Пістуна, які вивчаються у загальноосвітніх школах.Всі недоліки адміністративного поділу, районізації України С.Рудницький пов’язує з відсутністю у людей географічного мислення, недоліками у вивченні тогочасної географії. Опираючись на слова Е.Канта, про те, що географія найкраще з усіх наук здатна “збудити людський розум”, вчений вважає, що вже 10-річних учнів треба навчати земле знання і продовжити науку аж до закінчення навчання у школі: “Українській молоді треба новітнього земле знання, що вчить досліджувати і пізнавати всю землю і кожний її клаптик як живий твір природи, а людину й її діла на землі як ділянку все земного життя” [5, с.48]. Географія потрібна, за словами С.Рудницького, кожному модерному громадянину, чи він учитель, чи інженер, адміністратор, чи крамар, вояк, чи дипломат. Тому така велика увага приділялася академіком С.Рудницьким географічній освіті, позбавленню її від сухого набору цифр і назв, непотрібного сміття, перетворенню її у науку живу, цікаву. Ідеї С.Рудницького щодо географічної освіти певним чином дістали свій розвиток у незалежній українській державі. Розширення краєзнавчого матеріалу, глибше вивчення своєї держави, підготовка нових підручників, карт і атласів – все це позитивні ознаки розвитку географічної освіти. Однак ліквідація шкільного курсу “Рідний край” (5 кл.) і заміна його еклектичним курсом “Природознавство”, знову призводить до того стану, який описав С.Рудницький на початку ХХ ст.: “Географія є наукою природничою, вона мусить опиратись на індукцію. Тимчасом наша шкільна географія опирається головно на дедукцію. Систематичну науку географію в середних школах зачинають у нас загальною географією, а не географією найближчої околиці і рідного краю, тим самим фактом індукція в шкільній географії є ілюзорична” [6, с.188].