Наукові ідеї Володимира Вернадського - методологічна основа суспільно-географічних досліджень АПК України

Землеробство в Україні з прадавніх часів відігравало найважливішу роль у життєдіяльності населення. Міцний зв'язок українського етносу із землею, багатовікові землеробські традиції, особливості розвитку рільництва на родючих чорноземах визначили феномен українського землеробства як унікальне явище світової цивілізації. На теренах українського етносу, зокрема у лісостеповому Правобережжі як цілісній природній системі з помірним кліматом, переважаючими родючими грунтами, наприкінці епохи каменю 6-7 тис. років тому поширилася культура Трипілля - нове, прогресивне відтворююче господарювання у формі мотичного землеробства і присадибного тваринництва. Трипільська землеробська людність досягла високого рівня розвитку і стояла на порозі цивілізації, тобто виникнення міст, писемності, культурних надбань [4]. "Значення Трипілля ... полягає в тому, що саме з ним пов'язана остаточна перемога відтворюючої економіки на українських землях у IV тис. до н.е. ...”.

Постійна праця на землі, дбайливе ставлення до неї, освоєння нових форм господарювання, знання законів природи і вміння використовувати їх у сільськогосподарській діяльності спонукали людей до творчості, винаходів, що значно полегшувало сільськогосподарську працю, підвищувало її результативність. Україна є батьківщиною винайдення плуга, молотарки, рамкового вулика, різних способів консервування продуктів, виведення цілого ряду нових і поліпшення наявних сортів сільськогосподарських рослин і порід свійських тварин та багато іншого.Здавна в українських землеробів були сталими і нерозривними зв'язки з природою. У процесі господарювання не порушувалися рівновага і злагодженість природних процесів, оптимальним було співвідношення між різними видами угідь — полями, водами та луками, родючість фунтів забезпечувалася переважно завдяки їх само-відтворюючій здатності. Закони охорони природи, утверджені у звичаях та повсякденній праці, накопичення досвіду раціонального природокористування, збереження цілісності природних формувань, нині систематизовано у науку, що називається екологією. В основі усталеного способу сільського життя, високої результативності землеробської праці була любов до землі, працьовитість людей, їх вправність і гармонія взаємовідносин з природою, Таким чином був забезпечений відповідний гомеостаз складної системи "сільська місцевість — землеробська (сільськогосподарська) діяльність - сільський мешканець", визначилася її своєрідність як особливої соціовиробничо-територіальної системи з притаманним їй способом сільського життя (б].

Однак спостерігається сумний парадокс - Україна обласкана природою, але скривджена історією [2]. Селянство, яке своєю працею на найродючіших у світі землях могло б нагодувати не тільки себе, а й значну частину людства, протягом тривалого часу та й дотепер є найбільш приниженою і безправною частиною суспільства. Основні історичні віхи, що спричинили такий стан: експансіоністська політика сусідніх держав (Польщі, Московії, Султанської Туреччини та ін.), що виявилася у спустошенні й загарбанні українських земель, поневоленні селянського люду (ХVІ-ХVIII ст.); зруйнування Запорізької Січі, знищення російською владою козацьких зимівників - найефективнішої форми господарювання на землі, впровадження нею феодально-кріпосного права в селі (XVIII ст.); заміна кріпосництва капіталістичними відносинами в умовах Російської імперії (кінець XIX - початок XX ст.); революційний переворот 1917 р., колективізація, позбавлення власності і відчуження селян від землі, знищення "куркулів" - найкращих господарів, серія голодоморів (1921, 1931-1933 рр., 1946-1947 рр.), що винищили мільйони селян, остаточно зруйнували підвалини розвитку аграрної ланки економіки України, спричинивши деградацію сільської місцевості [2].

Сучасний стан сільського господарства і всього агропромислового комплексу України, екологічна ситуація у цій сфері е значною мірою наслідком довготривалої несприятливої соціально-економічної політики щодо села, нераціональної системи ведення сільськогосподарського виробництва, що базувалася на надмірному використанні природного потенціалу землі, ігноруванні народних землеробських традицій; безгосподарності і безладдя колгоспного способу господарювання, відчуження селянина від землі та виробленої продукції, його збайдужіння до землеробської праці як принизливої і непрестижної. Все це значною мірою визначало ставлення суспільства до села і сільськогосподарської діяльності, впливало на духовність і моральний стан сільських жителів, спричинило безпрецедентне зростання міграційних потоків у міста і промислові центри. З 1913 до 2000 рр. чисельність сільських жителів в Україні скоротилася на 12,5 млн. осіб або на 44%, а питома вага їх у загальній кількості населення зменшилася у 2,5 раза і становила у 2000 році 32% [І]. Всю сільську місцевість охопила зростаюча депопуляція.

Україна, маючи потужний природно-ресурсний потенціал (23% європейських і 3% світових ресурсів чорноземів), значні конкурентні переваги території щодо її економіко-географічного розташування, ринків збуту продукції, транспортних комунікацій, розселення населення, успадкувавши багатовіковий традиційний досвід землеробської праці, дотепер залишається відсталою в аграрному розвитку країною. Характерні риси вітчизняного АПК: застарілі технології, грунто-виснажлива система землекористування, низька ефективність виробництва, демографічна криза на селі. Негативно впливають на розвиток сільського господарства незбалансованість між основними сферами АПК, непропорційність сировинної та переробної ланок, недостатнє інфраструктурне забезпечення, нестабільність аграрного ринку, диспаритет цін на сільськогосподарську і промислову продукцію, недосконала інвестиційна, кредитна та інноваційна політика держави. Недостатньо реалізується експортний потенціал АПК, значна частина продовольчої продукції має низький рівень конкурентоспроможності на зовнішніх ринках.Трансформаційні процеси, зумовлені переходом до ринкової системи господарювання, у багатьох випадках посилили негативні явища в розвитку аграрної ланки, послабили її позиції в економіці країни, спричинили зміни у структурі й територіальній організації виробництва. Недосконалість та непослідовність у проведенні реформ, спрямованих по суті на збереження "традицій" командно-адміністративного і колгоспно-кооперативного господарювання на землі, призвели до стрімкого скорочення виробництва у всіх сферах АПК. З 1991 по 1999 рр. великий спад відбувся у бурякоцукровому, зернопромисловому, плодоовочеконсервному підкомплексах і особливо у м'ясо-, молоко- і птахо-промисловому спеціалізованих комплексах. Мала місце стійка тенденція до зниження ефективності виробництва переважної більшості сільськогосподарської продукції (за винятком зерна і соняшнику).