Історична географія культури: проблеми змісту та рангування одиниць дослідження

На нашу думку, назви одиниць адміністративно-територіального устрою України – області, райони, сільради – є геокультурно неукраїнськими. Такі ж назви і в нашої східної сусідки Росії, що є наслідком спільного комуністично-совєтського минулого. Традиційними і геокультурно притаманними Україні є назви ”край“ (що могла б замінити назву ”область“), ”повіт“ (”район“) і ”волость“ (”сільрада“).

Назва край є геокультурно типово українською і означає частину більшого цілого – країни. У західних і східних сусідів України назва край застосовується для вищих одиниць адміністративно-територіального устрою (АТУ). У Словаччині вищими одиницями АТУ є краї. Вона поділяється на вісім країв. З них два – Пряшівський та Кошіцький – межують з Україною. В Росії, з 57 одиниць основного для країни АТУ, сім є краями. Один з них –Краснодарський – через Керченську протоку межує з Україною. Він має ще українську історико-етнокультурну назву Кубань та художньо-публіцистичну – Малиновий Клин.

Назва повіт для середньої ланки АТУ є типовою для української геокультури. Вона широко вживається в українській літературі XIX ст. У сусідній Польщі назва повіт, наприклад, застосовується для середньої ланки АТУ, в системі воєводство – повіт – ґміна. Назва волость для нижчої ланки АТУ є також типовою та традиційною для української геокультури. В староукраїнській мові слово волость означало ”власть“, ”влада“. У ХІ–ХШ ст. волость – територіально-адміністративна одиниця, що складалася з кількох громад.

 

Висновки. Отже, історична географія культури формується на перетині географії культури і історії та, меншою мірою, політології. В Україні, на нашу думку, виділяються історико-геокультурні реґіони трьох рангів. Вищий – рівень макрореґіонів, які включають одну або декілька існуючих адміністративних областей. Середній – мезореґіони, що охоплюють певну кількість низових адміністративних районів області. Нижчий – рівень мікрореґіонів, які включають один низовий адміністративний район.

Література

1. Божук Т. Про назву та районування південно-східної частини Українських Карпат // Вісник Львівського університету. Серія географічна. – Львів, 2003. – Вип. 29. – С. 7-13.

2. Герцен А.Г., Махнееа О.А. Пещерные города Крыма. – Симферополь: Таврия, 1989. – 104 с.

3. Греки на українських теренах / Кер. М.Ф.Дмитрієнко. – Київ: Либідь, 2000. – 488 с.

4. Дітчук І. На стику Галичини, Волині та Поділля (історико-географічне дослідження формування адміністративної території Тернопільщини) // Історія української географії. – Тернопіль, 2006. – Вип. 13. – С. 62-75.5. Крип'якевич І. Галицько-Волинське князівство. – Львів: Інститут українознавства, 1999. – 219 с.

6. Літопис руський. – Київ: Дніпро, 1989. – XIV+592 с. + 3 к.

7. Манаков А.Г. Подходы к культурно-географическому районированию России // Районирование в современной экономической, социальной и политической географии: потенциал, теория, методы, практика. Тез. докл. Всерос. науч. конф. (Ростов-на-Дону, 23–26 сентября 2004 г.). – Ростов-на-Дону – Москва, 2004. – С. 124-127.

8. Петрук В. Велика Скіфія – Оукраїна. – Київ: Спалах, 2001. – 432 с.

9. Ровенчак І. До питання історико-географічного районування України // Адміністративно-територіальний устрій України крізь призму інтересів регіонів та держави. Тези доп. Міжрег. наук.-практ. конф. (Харків, березень 1994). – Харків, 1994. – С. 56-57.

10. Юрійчук Є.П. Становлення і характер радянської влади в Україні: історико-правові аспекти (1917-1922 pp.). – Київ: Віпол, 1998. – 124 с.

11. Ровенчак І. Історична географія культури: проблеми змісту та рангування одиниць дослідження // Історія української географії. Всеукраїнський науково-теоретичний часопис.- Тернопіль: Підручники і посібники, 2007. - Випуск 1 (15).