Історична географія культури: проблеми змісту та рангування одиниць дослідження

Наступним історико-культурним спадкоємцем Русі та Галицько-Волинського королівства стала Українська козацька держава XVII ст. В період 1648–1667 рр. відбулись події, які сприяли формуванню геокультурної безперервності від Русі до України. Виникають нові геокультурні центри України на острові Хортиця (сучасне м. Запоріжжя), Кодак (коло сучасного м. Дніпропетровська), Чигирин (Черкаська область) та ін. Останній навіть виконував у другій половині XVII ст. загальноукраїнські столичні функції. В кінці XVII–XVIII ст. столицями козацької (гетьманської) України були також Батурин (Чернігівська область) та Глухів (Сумська область). Глухів та, особливо, Батурин є також важливими геокультурними (історико-культурними) центрами України.

На початку XX ст. відбулася низка подій, які відіграли важливу роль у формуванні геокультурних (історико-культурних) особливостей України. У січні 1918 р. у Києві проголошено незалежність України (демократичної). Проте внаслідок іноземної (російської) інтервенції незалежна демократична Україна була знищена. Її наступником до певної міри стала формально незалежна (суверенна) Україна комуністична. Вона проіснувала 73 pоки, до 1991 р. Дата і місце проголошення незалежності комуністичної України, на нашу думку, необґрунтовано не популяризуються. Адже тоді незрозуміло, коли Україна (комуністична) стала самостійною. Її незалежність була проголошена 18 березня 1918 р. на II з’їзді рад України у м. Січеславі (перед тим Катеринослав, зараз Дніпропетровськ) [10, с. 33]. У листопаді 1918 р. самостійною стала Західна Україна з першою столицею у Львові, яка у січні наступного 1919 р. возз’єдналась з Великою Україною. Ці події сприяли зростанню значення таких геокультурних центрів як Київ, Січеслав (Дніпропетровськ), Львів.

У 1939 р. важлива історико-культурна подія відбулася у м. Хуст де була проголошена незалежна Карпатська Україна. Це сприяло подальшому зміцненню геокультурної єдності між Закарпаттям та рештою України.

Перед проголошенням (відновленням) незалежності України у серпні 1991 р. Київ і Львів у січні 1990 р. пов’язав “Людський ланцюг”. Це було своєрідне геокультурне та історико-культурне відзначення річниці незалежності (січень 1918 р.) та соборності (січень 1919 р.) України. Воно ще раз символізувало геокультурну єдність України.

Геокультура столиць України послідовно нараховує дев’ять їх місць знаходження: Київ у ІХ–ХІІ ст., Володимир (сучасний Володимир-Волинський Волинської області) та Галич (Івано-Франківська область) в XIII ст., Львів у першій половині XIV ст., Чигирин (Черкаська область) в другій половині XVII ст., Батурин (Чернігівська область) у кінці XVII – на початку XVIII ст., Глухів (Сумська область) у XVIII ст., Харків у 20-х – першій половині 30-х pp. ХХ ст., Хуст у 1939 р. З другої половини 1930-х pоків і до сьогодні столицею України знову стає Київ. Так, за майже 1150 річний геокультурний цикл (починаючи з 862 p.) столицями України були послідовно дев'ять міст – Київ, Володимир, Галич, Львів, Чигирин, Батурин, Глухів, Харків, Хуст та знову Київ.Давні столиці або міста, які в певний період часу виконували функції столиць держав, є важливими їх геокультурними центрами. Наприклад, Ґнєзно та Краків у Польщі, Владимир та Санкт-Петербурґ у Росії, Уппсала в Швеції, Майнц у Німеччині, Рашка в Сербії-Чорногорії, Бурса та Стамбул у Туреччині, Самарканд в Узбекистані, Сіань в Китаї, Кіото в Японії та ін.

Отже, на території сучасної України, крім основної автохтонної держави Русі-України (з 862 p.), існували також етнокультурно неукраїнські держави Боспорське царство, князівство Феодоро та Кримське ханство. Етнічними наступниками Кримського ханства є сучасні кримські татари.

Етнічними спадкоємцями князівства Феодоро, на нашу думку, є греки-уруми. Тюркомовні греки-уруми, православні християни за вірою, до 1778 р. проживали у південному Криму, на захід від сучасного Сімферополя. На схід від нього були розселені елліномовні греки-румеї [3, с. 67], яких можна (до певної міри) вважати етнічними наступниками Боспорського царства. У 1778–1780 pp. греки Криму (уруми та румеї) були переселені на південний захід сучасної Донецької області (район Маріуполя). Там вони були розселені впереміжку. Обидві мови активно функціонували у грецьких поселеннях Маріупольщини до кінця 1920-х pp. [Ibid, c. 76]. Зараз рівень знання греками обох мов низький. Проте можна говорити про існування двох етнолінгвістичних груп українських греків – елліномовних румеїв та тюркомовних урумів.

У сучасній українській науці існують й інші історико-культурні (геокультурні) погляди на процеси державотворення в межах України. Наприклад, Володимир Петрук виділяє чотири історико-культурні періоди формування держав на українській території, які тісно пов'язані з геокультурними масштабами України. Перший відповідає Великій Скіфії VII–IV ст. до Хр. Це була поліетнічна за складом населення, синкретична за віруваннями, але об'єднана спільною долею і єдиною скіфською культурою країна. Другий – Європейська Сарматія II–V ст., межі якої були приблизно такими ж, як і Великої Скіфії. Європейська Сарматія була також поліетнічна і синкретична, але досягла високого рівня інтеграції, виявом чого стала яскрава Черняхівська культура. Третій історико-культурний період представлений козацькою (Сарматською) Україною XVI–XVIII ст. Козацька духовна культура, що склалась в умовах військової демократії з глибоким пошануванням і оспівуванням величних степових могил, пошуками військової слави, дуже близька за своїм характером до скіфо-сарматської. Четвертий період розпочався з кінця XX ст. утворенням сучасної незалежної України. Її кордони в основному збігаються з прадавніми межами Великої Скіфії, включно з Малою Скіфією–Кримом [8].