Історична географія культури: проблеми змісту та рангування одиниць дослідження

Історико-культурні (культурно-історичні) реґіони з геокультурного погляду поділяються на два типи – історичні та історико-географічні (історико-культурні). Історичні реґіони – це ті, які існували в минулому, і зараз вони та їх територіальні масштаби відомі переважно спеціалістам. Наприклад, Переяславщина, Єдисан, вище згадане Феодоро. Історико-геокультурні реґіони – це історичні, які зараз не мають офіційного адміністративно-територіального статусу, але їхня локалізація та територіальні масштаби відомі переважній більшості населення. Історико-геокультурні реґіони, як правило, були одиницями відносно недавнього адміністративно-територіального устрою – останнього перед сучасним. Наприклад, Галичина, Поділля, Буковина. Історико-геокультурні реґіони за територіальними масштабами можуть не повністю збігатися з відповідними історичними реґіонами. Російський географ Андрій Манаков запропонував свої підходи до культурно-географічного районування. Говорячи про історико-геокультурні (в нашому розумінні) реґіони, він зауважив, що це своєрідна: ”адміністративно-політична доля території“ [7, с. 126]. При формуванні історико-геокультурних реґіонів природні умови та, наприклад, конфесійна ситуація території відіграють незначну роль.

Рангування історико-геокультурних реґіонів ми розглядаємо у співвідношенні з існуючим адміністративно-територіальним устроєм України. Якщо рівень держави Україна прийняти за суперреґіональний, то внутрідержавними (реґіональними) історико-геокультурними рівнями (рангами) будуть макрореґіональний, мезореґіональний та мікрореґіональний. Історико-геокультурні макрореґіони включають декілька (дві і більше) сучасних адміністративних областей. Наприклад, Галичина (Львівська, Івано-Франківська та Тернопільська області), Поділля (Хмельницька та Вінницька області), Сіверщина (Чернігівська та Сумська області), Донбас (Донецька та Луганська області). Макрореґіональний рівень включає власне реґіональний субрівень (підранг). Це історико-геокультурні реґіони, до складу яких входить тільки одна адміністративна область. Наприклад Буковина (Чернівецька область), Слобідщина (Харківська область).Історико-геокультурні мезореґіони охоплюють частину адміністративної області і включають низку її адміністративних районів. Прикладом мезореґіонів можуть бути Мармарош, Покуття та Буджак. Мармарош займає східну частину Закарпатської області – Міжгірський, Хустський, Тячівський та Рахівський райони. Перша згадка про Мармарош датується 1199 роком. У 1303 р. була утворена жупа (територіальна одиниця) Уґоча і Мармарош (Уґоча на захід від Мармарошу), а з 1385 р. Мармарош – окрема жупа. У 1925–1927 pp. внаслідок адміністративно-територіального переустрою Мармарош як окрема жупа ліквідований. Отже, Мармарош як єдине історико-культурне ціле існував близько 550 років. Невелика південна частина історичного Мармарошу знаходиться зараз у Румунії. Там же розташований історичний центр Мармарошу – м. Сіґет (сучасний Сіґету-Мармацієй). Ця територія входить зараз до румунського жудецю Марамуреш, центр якого – м. Бая-Маре –знаходиться за межами історичного Мармарошу. Крім історико-геокультурного Мармарошу, на його південному сході існують також природно-географічні Мармароські Карпати. Вони розташовані на суміжній території України та Румунії. Український вчений-географ та геодезист Тетяна Божук пропонує закріпити за українською частиною Мармароських Карпат назву ”Український Мармарош“ [1, с. 11].

Покуття займає південно-східну частину Івано-Франківської області та південну частину історико-культурного макрореґіону Галичина. Воно охоплює Тлумацький, Надвірнянський, Коломийський, Городенківський, Снятинський, Косівський, Верховинський райони та південно-східну частину Тисменицького району Івано-Франківської області. На південному заході Покуття межує з Мармарошем. Вперше як окрема територія згадується у 1385 р. Приблизно у вищенаведених межах Покуття зображається на багатьох картах. Наприклад, на карті голландського видавця П'єра Мортьє (Pierre Mortier, 1710 p.). Ця карта є дещо збільшеною переробкою (мірило 1 : 320 000) четвертого аркуша восьмиаркушевої спеціальної карти Боплана 1650 р. Покуття, на відміну від більшості інших історико-геокультурних реґіонів, ніколи не складало адміністративної єдності. Центром краю є м. Коломия. Покуття – головний район (в Карпатському реґіоні) поширення різноманітних народних художніх промислів – вишивки, ткацтва, лозоплетіння, художньої обробки дерева, художньої обробки шкіри тощо.

Історико-геокультурний мезореґіон Буджак займає південно-західну частину Одеської області між ріками Дністер та Дунай. До його складу входять Тарутинський, Саратський, Білгород-Дністровський, Болградський, Арцизький, Татарбунарський, Ренійський, Ізмаїльський та Кілійський райони Одеської області. Історичний Буджак охоплює, крім того, також і суміжну територію Молдови до лінії Леова – Бендер. Він є субреґіоном історичного реґіону Бесарабія. Цей субреґіон у XVI—XVIII ст. заселяли переважно ногайці. Назва Буджак походить від тюркського ”кут“ (у Бесарабії). Подібним є походження також назви Покуття (у Галичині).Історико-геокультурні мікрореґіони за територіальними масштабами співвідносяться з низовими адміністративними районами. В Україні назви цих районів збігаються з назвами їхніх адміністративних центрів. Виняток становлять чотири райони: Поліський (Київська область) з центром Красятичі, Першотравневий (Донецька область) – центр Мангуш, Жовтневий (Миколаївська область) – центр Миколаїв та Києво-Святошинський (Київська область) – центр Київ. У Польщі, наприклад, також назви повітів збігаються з назвами їхніх центрів. Винятків лише два: Татранський (Малопольське воєводство) – центр Закопане та Бещадський (Підкарпатське воєводство) – центр Устріки Долішні. На нашу думку, в Україні можна виділити декілька історико-геокультурних мікрореґіонів. Наприклад, Уґочанський у Закарпатській області. Його територія приблизно збігається з Виноградівським районом. На даній території більше ніж 600 років (1303-1926 pp.) неперервно існувала Уґочанська жупа. Можливо, задля збереження історико-культурної спадщини, Виноградівський район варто було б назвати Уґочанським, а районному центру Виноградів повернути історичну (до 1946 р.) назву Севлюш. Вважаємо також, що в Автономній республіці Крим Бахчисарайський район доцільно було б назвати Ґотським, а Ленінський – Боспорським. Саме з Бахчисарайським районом пов'язано найбільше історико-культурних пам'яток ґотів, які з’явились в Україні і, зокрема, Криму у III ст. З середини І тис. і до XVII ст. існувала Ґотська єпархія, в окремі періоди в ранзі митрополії. Її центр до XV ст. був розташований у Манґупі, коло сучасного смт Куйбишеве (до 1935 р. Албат). У XV ст. центр Ґотської митрополії перенесено до Успенського монастиря коло сучасного Бахчисараю і до неї приєднано Херсонеську єпархію. У XVII ст. до Ґотської митрополії приєднано Кафську єпархію і митрополія отримала назву Ґотсько-Кафська аж поки не була ліквідована у 1788 р. Геокультурна традиція пов'язує з ґотами або Ґотією також князівство Феодоро (ХІІІ–ХV ст.), столицею якого був вище згаданий Манґуп. Територія Ленінського району АРК (Керченський півострів) була ядром Боспорського царства (V–I ст. до Хр.), що є найдавнішим державним утворенням на території України. Отже, назвам цих двох історико-геокультурних мікрореґіонів варто було б надати офіційний адміністративний статус. Це сприяло б посиленню неперервності історико-культурних традицій реґіонів України.