Історична географія культури: проблеми змісту та рангування одиниць дослідження

Історична географія культури (культурно-історична географія) є підсистемою географії культури. Поряд із двома іншими її підсистемами – етнокультурною та сакральною географіями, історична географія культури розвинута найменше. Все це, звичайно, аж ніяк не сприяє розвиткові теорії і практики історико-культурної географії зокрема та географії культури загалом. Тому, на наш погляд, дослідження проблем змісту історичної географії культури є актуальним.

Проблематиці історико-геокультурних досліджень присвячено відносно небагато праць. Нами, зокрема, у 1994 р. був запропонований власний варіант історико-географічного (геокультурного) районування України. Воно базувалось на трьох критеріях і нараховувало дванадцять історико-геокультурних реґіонів [9]. Території існуючих адміністративних областей, за цим районуванням, включались до складу історико-геокультурних реґіонів неподільно. У 2006 р. опублікована фундаментальна розвідка географа Ігора Дітчука про історико-геокультурні особливості формування території Тернопільщини [4]. Їх він розглядає на стику Галичини, Волині та Поділля.

Історична географія культури (історико-культурна географія), зрозуміло, найтісніше пов’язана з історією. Історико-культурна географія формується на перетині географії культури й історії та, меншою мірою, політології. Історія є однією з найбільш обширних наукових дисциплін. У даному випадку, з геокультурного погляду, ми розглядаємо історію у політичному аспекті. До історичної географії культури відносимо дослідження тих культурно-територіальних єдностей, які сформувались в процесі історичного розвитку під впливом політичних обставин. Цими єдностями є культурно-історичні (історико-культурні) реґіони різних типів та рангів.

Найвищим рангом історико-культурних єдностей є макро- або, краще, суперрівень. Він представлений, як правило, державами. За своєю історією Україна та окремі її реґіони входили до складу різних держав. Найдавнішою автохтонною державою на території України було Боспорське царство (480 р. до Хр. - IV ст. після Хр.). З І ст. до Хр. воно, переважно номінально, перебувало у васальній залежності від Риму. Столицею царства був Пантікапей (на території сучасного м. Керч). Боспорське царство головно займало територію узбережжя Азовського моря, а також побережжя Чорного моря біля Керченської протоки. Можна провести геокультурні паралелі між давнім Римом, який володів усім узбережжям Середземного моря, та Боспором, територія якого охоплювала побережжя Азовського моря, крайньої північно-східної окраїни Середземномор’я. У південно-східній частині колишнього Боспорського царства у X ст. – першій половині XII ст. існувало Тмутараканське князівство, що належало до України-Русі. Між Боспором та Тмутараканню прямий геокультурний зв'язок не простежується. Тут йдеться лише про деяку подібність територіальних масштабів.

Другою автохтонною державою на території України та першою геокультурно (етнокультурно) українською є Русь (друга половина IX – перша половина XII ст.). За час її виникнення потрібно взяти 862 p., коли поляни звільнились з-під влади хозарів. Так постала незалежна Руська земля (Русь) зі столицею у Києві під правлінням Аскольда і Діра. Хозарська експансія на схід сучасної України розпочалася у 678–679 pp. і посилилася після арабо-хозарської війни 737 р. З часом хозари обклали даниною в’ятичів (верхня Десна), сіверян (нижня Десна) та полян. Писемне повідомлення під 859 р. фіксує отримання данини від таких племен: ”А хозари брали з полян, і з сіверян, і з в’ятичів ...“ [6, с.12]. У 2012 р. виповниться 1150 р. (862-2012 pp.) української державності. Зараз прямим геокультурним спадкоємцем Русі IX–XII ст. є Україна.

З початку XIII ст. на території України існували дві автохтонні, але геокультурно (історико-культурно) та просторово дуже різні держави – Галицько-Волинське князівство та князівство Феодоро. Галицько-Волинське князівство (королівство) 1199–1349 pp. є історико-культурним спадкоємцем Русі зі столицею у Києві. Столицями держави були Галич і Володимир (сучасний Володимир-Волинський), а з 1270-х pp. – Львів. Спочатку володарі Галицько-Волинської держави мали титул ”великого князя“, але надалі його місце займає титул ”короля“. Вперше він фіксується уже в 1206 p., потім у 1215–1216, 1227, 1231 і 1246 роках. У 1253 p. ”королівський сан“ прийняв Данило Галицький. Другою особливою геокультурною рисою цієї держави є те, що її володарів також називали королями не тільки Галичини і Волині, але й ”Русі“. Титул ”король Русі“ стосовно правителя Галицько-Волинської держави фіксується впродовж XIII ст. та до 1339 р. [5, с. 149-150]. Це ще раз підтверджує прямий геокультурний (історико-культурний) зв'язок між Галицько-Волинським королівством XIII ст. – першої половини XIV ст. та Руссю другої половини IX ст. – першої половини XII ст.Князівство Феодоро існувало у XIII ст. – другій половині XV ст. в гористому південно-західному Криму. Воно відділилося від Візантії, очевидно, після завоювання останньої хрестоносцями у 1204 р. Столицею князівства Феодоро було місто Манґуп. Його залишки знаходяться коло селища Куйбишеве (колишній Албат) Бахчисарайського району АРК. Феодоро часто називали Ґотським князівством або Ґотією, геокультурно пов'язуючи її з ґотами, що у III–IV ст. володіли південно-західним Кримом. Значну частину населення князівства Феодоро становили караїми – нащадки хозарів [2, с. 49-92]. У 1475 р. князівство Феодоро завойоване Туреччиною.

Геокультурно найважливішою після Русі–України державою, що була автохтонною на території нашої країни, є Кримське ханство (XV–XVIII ст.). Воно було найбільшою етнокультурно неукраїнською державою на території України. Кримське ханство (офіційні назви Улуг, Улус, Улуг Юрт, Улуг Орда) здобуло незалежність від Золотої Орди у 1443 р. У 1475 р. було змушене визнати зверхність Туреччини. У 1774 р. знову стало незалежним і залишалось ним до 1783 p., коли було приєднано до Росії. Отже, Кримське ханство мало два короткі періоди незалежності: у 1443–1475 pp. та 1774–1783 рр. і один тривалий, майже трьохсотлітній (1475–1774 pp.) період залежності від Туреччини. Столицею ханства спочатку було м. Солхат (сучасний Старий Крим), а з останньої чверті XV ст. – Бахчисарай. У другому періоді незалежності (1774–1783 pp.) столицею Кримського ханства планувалося зробити м. Феодосію. Найважливішими історико-культурними центрами цієї колишньої держави є Бахчисарай, Старий Крим (Солхат), Феодосія.