Економіка Латинської Америки
І ще одна особливість привертає увагу - контрастність у рівнях розвитку окремих країн. За середніми показника¬ми регіону криється велика різниця між країнами. Досить сказати, що лише на Аргентину, Бразилію та Мексику при¬падає майже 75 % продукції обробної промисловості Латинської Америки в цілому. До того ж внутрішні ціни на продукцію обробної промисловості в регіоні значно вищі за ціни у розвинутих країнах з ринковою економікою. В ці¬лому ж рівень розвитку обробної промисловості в регіоні визначається розвитком цієї галузі у Бразилії, Аргентині, Мексиці, а також у Венесуелі, Колумбії, Чилі та Перу, на які припадає 9/10 продукції обробної промисловості ре¬гіону.
Така сама строкатість притаманна й галузевій струк¬турі обробної промисловості в окремих країнах і субрегіонах. В Аргентині, Бразилії, Мексиці вона порівняно диверсифікована: у країнах «великої трійки» є майже всі сучасні галузі і легкої, і важкої промисловості, а переважне місце належить великим виробництвам, на які припадає понад 60 % зайнятих і близько 50 відсотків вартості продукції. У Чилі, Колумбії, Венесуелі, Уругваї та Перу на великі виробництва галузі припадає майже 50 % зайнятих. У краї¬нах Центральної Америки та Карібського басейну в оброб¬ній промисловості переважають галузі з первинної пере¬робки сільськогосподарської сировини. В Болівії, Парагваї, Гаїті як країнах з відсталою структурою обробної промис¬ловості переважають підприємства кустарного типу з ви¬робництва напівфабрикатів та виробів споживчого призна¬чення.
Особливість зовнішньоекономічного аспекту проблеми розвитку обробної промисловості в Латинській Америці по¬лягає в тому, що її структура істотно відрізняється від структури цієї галузі у розвинутих країнах. Якщо в остан¬ніх питома вага важкої промисловості вдвічі перевищує частку легкої промисловості, то в Латинській Америці - менше, ніж на третину. До того ж розвиток обробної про¬мисловості, як і економіки в цілому, значно залежить від іноземного капіталу.
Відчутною залишається питома вага сільського госпо¬дарства в економіці країн Латинської Америки, хоча його частка у ВНП має тенденцію до зниження: в 1960 р.- 16,9, 1970-13,8, 1985-12,0%. Сільське господарство також належить до галузей економіки, що визначають місце Ла¬тинської Америки в МПП. Цей регіон вирощує понад 6,5 % світового виробництва пшениці, майже 15 % кукурудзи, до 20% бавовни-волокна, понад 60 % кави, майже 50 % ба¬нанів, понад 15 % м'яса, від 20 до 30 % цукру-сирцю.
Головними статтями сільськогосподарського експорту залишаються банани, кава, бавовна, м'ясо, пшениця, цукор-сирець цитрусові. І в той же час країни регіону, за винят¬ком хіба що Аргентини, не забезпечують себе продуктами харчування. Частка імпорту продовольчих товарів зали¬шається постійно високою: у 80-90-ті роки сягає 35 %. Де¬далі зростаючу частку внутрішнього споживання доводить¬ся задовольняти за рахунок імпорту.Для сільського господарства, як і для інших галузей, притаманна нерівномірність у географічному розміщенні. Головна маса сільськогосподарської продукції, мало не 2/3 обсягу виробництва за вартістю, виробляється у країнах «великої трійки»- Бразилії, Мексиці, Аргентині. Ця нерів¬номірність підсилюється деформованим характером сіль¬ськогосподарського виробництва, зумовленим його залежні¬стю від зовнішнього ринку. Відтак сформувалася однобока спеціалізація на експортних культурах, або, точніше,- на експортних виробництвах. Для Бразилії та Колумбії голов¬ною експортною сільськогосподарською культурою є кава, для Еквадору-банани, для Аргентини-продукція тва¬ринництва та пшениця, для Уругваю - продукція тварин¬ництва, для країн Центральної Америки - кава, банани, бавовна, для держав Карібського басейну-цукрова трос¬тина, банани.
Сільське господарство в Латинській Америці значно залежить від іноземних монополій, хоча земля у деяких країнах націоналізована. Тому цілком зрозумілим є ши¬рокий розмах аграрних реформ, але вони здійснюються в регіоні по-різному. В одних країнах - Мексиці, Болівії, Гватемалі, Чилі, Перу, Панамі - вони досить радикальні;
в інших - Венесуелі, Еквадорі, Колумбії - мають обме¬жений характер; в окремих країнах - Бразилії, Гондурасі, Коста-Ріці, Аргентині, Уругваї та деяких інших-мають лише символічний характер. Та головним питанням, яким визначається характер і глибина перетворень в аграрному секторі, було й залишається питання перерозподілу земель, тобто обсягу експропріації латифундистської власності та рівень задоволення вимог селянства.
Для фінансової системи країн Латинської Америки притаманні деякі спільхарактерні риси, зокрема такі, як переважання в більшості з них надходжень від непрямого оподаткування над доходами від прямих податків, значні асигнування бюджету багатьох країн на економічні та со¬ціальні цілі, перевищення бюджетних витрат над дохода¬ми, покриття дефіциту бюджету за рахунок додаткової емісії паперових грошей. Частина податкових надходжень збирається місцевими адміністраціями і не враховується бюджетом центральних урядів. Істотними статтями надхо¬джень до бюджетів деяких країн - зокрема Аргентини, Бо¬лівії, Венесуелі, Перу - є доходи від державної власності, а також від надання фінансових коштів, ліцензій та плат¬них послуг приватному секторові - в Мексиці, Домінікан¬ській республіці, Гондурасі, Перу, Еквадорі. Й ще особли¬вість - поряд із щорічними бюджетами у деяких країнах складаються спеціальні рахунки капіталовкладень; у при¬бутковій частині таких рахунків відображаються надхо¬дження від державних кредитів, а у видатковій - платежі за основними статтями капіталовкладень держави. Харак¬терною рисою бюджетів більшості країн є хронічний дефі¬цит. Постійно потерпає валютно-фінансова система і від інфляційних потрясінь.