Сучасні економічні течії, неокенсіанство, кенсіанство, інституціоналізм та ін.

Спонтанність ринкового порядку означає, що будь-яке втручання в цей процес створює загрозу часткового чи повного руйнування механізму ринку, а отже, і госпо¬дарської системи. Найважливіша умова успішного еко¬номічного розвитку - максимально можлива економіч¬на свобода. Це поняття у Фрідріха Хайєка означає, на¬самперед, право індивідів робити те, що вони вважають за потрібне, право кожного реалізовувати себе, дотриму¬ючи поваги до особистості ближнього і несучи повну відповідальність за свої дії.

Свобода є суто індивідуальною. Вона забезпечує кож¬ному незалежність, самостійність, готовність йти на ри¬зик, здатність захищати свої переконання проти більшості і згоду добровільно співпрацювати з іншими індивідами. Найважливіша гарантія свободи •- система приватної власності. Будь-які форми колективізму обмежують свободу. На деякі обмеження люди йдуть добровільно, створюючи правила та інститути, що регулюють їхні взає¬мини і відтинають сваволю і вседозволеність. Але в більшості випадків організації виражають групові інте¬реси, що аж ніяк не збігаються з інтересами всього су¬спільства і навіть йому суперечать. Організовані групи нав'язують свої рішення суспільству, навіть якщо вони не ефективні, підриваючи тим самим механізм ринко¬вої саморегуляції. Найзручнішим знаряддям реалізації групових інтересів стають органи державного управлін¬ня. Саме держава, урешті решт, стає головним ворогом економічної свободи, заважаючи людям робити свої справи, а справам йти своєю ходою.

Вихід полягає в обмеженні влади держави над еконо¬мікою. Розвиваючи ідею про обмеженість влади держави в економіці, Фрідріх Хайєк пропонує навіть позбавити державу монополії на емісію грошей і створити набір ва¬лют, що конкурують, які випускаються приватними бан¬ками, і з яких господарюючі суб'єкти здійснювали б свій вибір. Це запобігало б надмірній грошовій емісії, інфляції і зробило б гроші дійовим інструментом визначення ефективності.Ідеї неолібералізму дістали відтворення й у концепції Фрейбурзької школи, що виступила з теорією соціаль¬ного ринкового господарства. Найвідомішимиїї представ¬никами вважаються німецькі економісти Вальтер Ойкен і Людвіг Ерхард. Як і в традиційних лібералів, їхні симпатії на боці вільного конкурентного ринкового гос¬подарства, що протиставляється централізовано керо¬ваному. Це, за Ойкеном, два ідеальні типи господарства, різні варіації яких являють собою усі відомі в історії гос¬подарські системи. Хоч ринкове господарство і має оче¬видні переваги, але зовсім автоматично функціонувати воно не може, тому що існує тенденція до концентрації, що породжує монополію і придушує конкуренцію, яка виступає найважливішим інструментом ринку. Крім того, вільний ринок породжує небажані соціальні пере¬коси: нерівність у доходах, незабезпеченість окремих соціальних груп, різкі коливання в зайнятості. Все це робить необхідним втручання держави, яка покликана, по-перше, обмежувати владу монополій, по-друге, забез¬печувати соціальну компенсацію незаможним через пе¬рерозподіл доходів за допомогою податків, бюджетного фінансування соціальних програм і навіть деякого регу¬лювання окремих видів цін. Проте все ж таки роль дер¬жави в економіці бачилася їм досить скромною. Вона має бути подібною до ролі судді на футбольному полі - сте¬жити за дотриманням правил, але в гру не втручатися. Неможливість розв'язати проблему загальної економіч¬ної рівноваги на мікрорівні і нездатність неокласиків пояснити значні відхилення від нього і породили новий напрям - кейнсіанство.

Кейнсіанство

Кейнсіанство поставило під сумнів не тільки метод аналізу, але й самі принципи класичного підходу. Біля джерел напряму сто¬яв англійський економіст Джон Мейнард Кейнс, який ви¬сунув положення про те, що економічна система ринко¬вого типу споконвічне є неврівноваженою і такою, що прагне автоматично відтворювати цей стан. Вона в прин¬ципі неврівноважена, оскільки через низку об'єктивних причин сукупний попит має тенденцію відставати від наявних економічних можливостей. Результат - хроніч¬не недовикористання ресурсів і кризи. Усе це виявляєть¬ся лише в процесі переходу на інший, макроекономічний рівень аналізу, де досліджуються агреговані показники сукупного попиту, сукупної пропозиції, національного доходу, заощаджень та інвестицій.

У центрі уваги Джона Кейнса - проблема чинників, що визначають величину сукупного попиту, оскільки попит усупереч твердженням прихильників законівСея не випливає автоматично за пропозицією, а визначаєть¬ся величиною національного доходу, що розпадається па споживання і заощадження. Споживана частина, яка і визначає ефективність попиту, має тенденцію відставати від тієї, що зберігається, через властиву людям психоло¬гічну схильність витрачати менше, ніж приростає їхній дохід. Звідси - постійна проблема недостатності попи¬ту. Основні надії на його стимулювання покладалися на нагромадження і приріст інвестицій. Якби вдалося спо¬нукати одержувачів доходів значну частину їхніх заощад¬жень знову інвестувати у виробництво, проблема недовикористання ресурсів була б знята. Однак зробити це складно, по-перше, через зниження граничної ефектив¬ності (прибутковості) капіталу, оскільки висока ставка відсотку робила інвестиції мало привабливими; по-дру¬ге, через перевагу ліквідності, тобто бажання тримати здо¬бутки в грошовій формі за мотивами ризику, характером угод (трансакцій), спекулятивними розуміннями. Пере¬вага ліквідності означала зростання попиту на гроші і збільшення ставки відсотку, яку Джон Кейнс розглядав як плату за відмовлення від ліквідності. Усе це перешкод¬жало автоматичному, як вважали неокласики, перетво¬ренню заощаджень в інвестиції і робило проблему ефек¬тивності попиту гострою.