Сучасні економічні течії, неокенсіанство, кенсіанство, інституціоналізм та ін.
Сучасні економічні течії, неокенсіанство, кенсіанство, інституціоналізм та ін.
Сучасні економічні течії
Одним з фундаментальних принципів стало положен¬ня про те, що функціонування економічної системи мож¬ливе лише при досягненні рівноваги між елементами, що її складають. Це положення, сформульоване класич¬ною економічною школою, витримало іспит і часом, і критикою і лягло в основу економічної теорії як загаль¬новизнане, а різні школи і напрями розрізнялися лише пропонованими способами досягнення рівноваги.
Класики вважали, що рівновага досягається в процесі обміну на основі витрат на виробництво товарів! послуг. Але підхід з позицій трудової теорії вартості не зміг о᬴рунтувати необхідності повернення системи в рівноваж¬ний стан. Більш того, саме з позицій такого підходу Карл Маркс обґрунтував неминучість розбалансування системи, її краху і пошуків рівноваги на іншій (нетоварній) основі.
Прихильники класичного підходу, однак, не здавали¬ся. В останній третині XIX ст. виникає напрям в еко¬номічній теорії, що, зберігши деякі основні принципи тра¬диційного класичного підходу, істотно видозмінив розу¬міння способів досягнення економічної рівноваги.
Неокласичний напрям
Неокласичний напрям погоджу¬вався з тим, що економічне життя суспільства цементується ринко¬вими зв'язками, які встановлюються між суб'єктами, що вільно хазяйнують і орієнтуються на максимізацію своєї вигоди. Але на відміну від старих класиків основу об¬мінюваності шукали не у витратах виробництва, що об'¬єктивно складаються, а в суб'єктивних оцінках спожива¬чами і виробниками корисності благ, що купуються і про¬даються, яка знаходить вираження у ринковому попиті та ринковій пропозиції. Через їхню взаємодію і реалізується рівновага, тобто встановлюється така ціна, що задовольняє і продавця, і покупця. Цю взаємодію зруч¬но виразити математично у вигляді функціональних залежностей, де ціни і кількості пропонованих і запиту¬ваних благ виступають як перемінні. Неокласики до¬сить широко використовували у своїх дослідженнях ма¬тематичний апарат, зокрема методи диференціального числення. Намагаючись дати кількісну характеристику досліджуваних величин, вони оперують поняттям гра¬ниці, що дає змогу обмежити об'єкт аналізу і надати йому чисельної визначеності (наприклад, гранична ко¬рисність блага, гранична продуктивність чинників). Це дало підставу називати напрям - маржиналізмом (границя). Він дістав широкого розповсюдження, об'єдну¬вав цілу пилку шкіл, що склалися в різних країнах: авст¬рійську, лозапську, ксмбріджську та ін.
Сконцентрувавши увагу на аналізі мотивів поведін¬ки окремих суб'єктів, що хазяйнують, які вирішують задачу оптимізації альтернативного вибору, маржи-налістські школи звели проблему економічної рівноваги на мікрорівень. Вважалося, що якщо окремими одиниця¬ми, що хазяйнують, будуть знайдені у сфері їхньої діяль¬ності найраціональніші комбінації, то збалансованість у масштабах усього господарства забезпечується автома¬тично. У дійсності ситуація виявилася значно складні¬шою. При переході намакрорівень виникали нові пробле¬ми, що на мікрорівні не могли проявитися. Тому подаль¬ша еволюція неокласичного напряму пов'язана зі звертанням до нових об'єктів аналізу, спробами побуду¬вати модель макроекономічної рівноваги на основі тра¬диційних класичних принципів: свободи підприємницт¬ва, ринкового саморегулювання, примату інтересів «еко¬номічної людини». У цьому напрямі працювали відомі економісти-неокласики: Людвіг Мізес, Фрідріг Хайєк, Жак Рюефф, теоретики соціального ринкового господар¬ства - Людвігг Ерхард), Вальтер Ойкен, Вілбгельм Роьпке, а в 70-80-х роках лідерство закріпилося за школою монетаристів на чолі з професором Чиказького універси¬тету Мільтеном Фридменом.На відміну від неокласиків першого покоління - маржиналістів - цей напрям заведено називати неоліберальним і не тільки з метою уникнути плутанини, але й тому, що основний акцент у їхній позиції переносився на прин¬цип економічної свободи, що забезпечує ринковому механізму можливість автоматично підтримувати рівнова¬гу між попитом та пропозицією. Найбільш чітко і послідовно ідея рівноваги виражена в працях одного із найяскравіших представників неолібералізму, нобелівського лауреатаФрідріха фон Хайека. Вихідний пункт його концепції - вчення про спонтанний характер ринковою порядку. Ринковий порядок, на думку Хайєка, принципово відрізняється від порядку функціонування природ¬них і технологічних систем, оскільки знання про нього неможливо здобути незалежно від уявлень, бажань і мо¬тивів поведінки самих учасників процесу. Ці знання суто індивідуальні і суб'єктивні, а тому заздалегідь передба¬чати результат і цілеспрямовано впливати на госпо¬дарські процеси практично не уявляється можливим. Ринок спонтанно узагальнює розрізнену інформацію за допомогою системи цін, що відіграють роль сигналів, які спонукають до дії окремих індивідів і координують їхні дії. У такий спосіб не тільки здобуваються найефек¬тивніші варіанти рішень, але й залучаються нові ресурси, враховуються потреби, що виникають знову. Жодний механізм свідомого регулювання не в змозі це зробити. У кращому випадку він пристосовує відомий обсяг ресурсів до виявлених потреб, але врахувати нові потреби і перед¬бачити нові ресурси і технології для їхнього задоволення він не може, оскільки в момент складання проекту їх про¬сто ще не існує.