Забезпечення розвитку соціально-трудових відносин в Україні

Щодо державних підприємств, які поки що не в змозі забезпечувати стабільну роботу, вважаємо, що головна стратегія управління такими підприємствами має включати створення умов і стимулів для консолідації інтересів усього колективу, збалансованості повноважень і відповідальності.

Дослідження і практичний досвід підтверджують, що державі в особі центральних, галузевих і регіональних органів влади (поряд із визначенням науково-технічних, соціально-економічних пріоритетів, розвитком фундаментальних наук, освіти і культури, планового соціально-економічного регулювання економіки та інших завдань) потрібно нині цілеспрямовано створювати умови для організації та ефективної роботи великих підприємств, незалежно від форм власності. Розробляючи відповідно стратегії економічних перетворень, необхідно виходити з того, що основою національної економіки мають бути великі підприємства, об'єднання, фірми, здатні вирішувати сучасні проблеми науково-технічного забезпечення та розвитку, працювати у вітчизняному середовищі, виходити на міжнародні ринки і конкурувати з великими зарубіжними компаніями. Ніші ж вітчизняного і зарубіжного ринків, вільні від інтересів великих підприємств, можуть і мають бути зайняті середніми та дрібними підприємствами, бізнесовими структурами.

Продовжуючи розмову про роль держави, варто запропонувати для стратегічно важливих державних підприємств, що потребують сьогодні дотацій (наприклад, вугільні шахти), для вирішення їх проблем ввести механізм державного замовлення, у тому числі і на регіональному рівні, забезпеченого власними фінансовими ресурсами замовників, а роль держави, як і місцевих органів влади, в цьому питанні звести до координування та забезпечення гарантій. Потрібно оптимізувати використання визначених коштів державної підтримки шляхом їх перерозподілу на користь тих, які краще працюють.Причому прийнятність і ефективність перелічених пропозицій може бути зовсім іншою в різних випадках. Але за будь-яких умов необхідно, щоб регіональні замовлення, як і загалом державні, формувалися на основі регіональної програми як складової, у свою чергу, національної програми потреб економіки в продукції відповідного призначення (наприклад, вугілля) і реально відображали не тільки заплановані обсяги та якість постачань, а й можливості покупців щодо їх оплати. Маючи загальну програму потреб у продукції, а також чітко визначивши джерела надходження коштів на їх закупівлю, держава оголошує конкурс, в якому можуть взяти участь усі діючі національні підприємства та компанії. Якщо попит на продукцію перевищуватиме пропозицію або національні підприємства не зможуть забезпечити його відповідно до тих або інших вимог (наприклад, за якістю), регіон або держава вправі залучити до участі в конкурсі іноземних постачальників.

Підвищення ефективності способів державної підтримки стосується, насамперед, гірничої, зокрема вугільної, промисловості. Це зумовлено тим, що держава щорічно виділяє значні кошти на її підтримку, але кількість невирішених проблем галузі не зменшується. Крім того, чим більше коштів визначають на дотації, тим Держбюджет має меншу змогу допомогти іншим галузям, яким вони теж потрібні.

Аналіз підтверджує, що є як мінімум дві причини недостатньої ефективності використання коштів держпідтримки. По-перше, розпорошення коштів у багатьох напрямках, що не дає змоги вирішити жодне з життєво важливих завдань і тим досягти необхідної віддачі від капітальних вкладень. Тому спроба вирішити найтерміновіші проблеми не стільки ліквідує їх, скільки створює нові. По-друге, значну частину коштів держпідтримки спрямовують, як правило, у фінансово й економічно слабкі підприємства, що не дає змоги вирішувати стратегічно важливі завдання галузі. Крім цього, не отримавши держпідтримки, стають слабкими і порівняно благополучні підприємства, що згодом поповнюють збиткові, при цьому необхідні дотації не зменшуються, а навпаки.

Саме тому напрошується висновок про необхідність спрямування коштів держпідтримки на найефективніші підприємства, де їх можна використовувати для досягнення головних завдань галузі з більшою ефективністю. При цьому як можливий варіант треба розглядати приєднання підприємств, що підлягають закриттю, до успішно працюючих з метою спільного використання дотаційних коштів і потенціалу вмілого керівництва передовими шахтами.

Для підвищення ефективності економічної та соціальної діяльності у процесі закриття шахт варто підсумувати роботу за останні роки, узагальнити та максимально використати нагромаджений у минулому позитивний досвід. Крім того, у певних випадках можна перекласти закриття підприємств на трудовий колектив на умовах самоокупності за рахунок ліквідаційної вартості основних фондів. Використання передового досвіду стабілізації роботи збиткових підприємств, передача їх трудовим колективам безкоштовно або в безпроцентний кредит із подальшою виплатою вартості основних фондів також може бути виходом із кризового становища. Цей принцип можна застосувати і до підрозділів підприємства, що «хронічно» відстають.

У міру закриття підприємств виникає проблема зайнятості. У зв’язку з цим для її вирішення поряд із запропонованими варіантами можна використати традиційні переваги спеціальних економічних зон і зон пріоритетного розвитку нових виробництв і послуг відповідно до регіональних перспективних програмних документів, планів соціально-економічного розвитку, залучення вітчизняних і зарубіжних інвестицій, підготовки кадрів за потрібними спеціальностями та формами навчання тощо. Тут треба посилити і роль малого бізнесу, його інвестиційних ресурсів саморозвитку для розв’язання питань щодо зайнятості.