Забезпечення розвитку соціально-трудових відносин в Україні

Для виконання Указу Президента України у тому ж році було спеціально доручено Кабінету Міністрів України розробити проект Державної програми розвитку трудового потенціалу на 2000–2010 рр. Проект програми підготувало Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції України за участю Міністерства праці та соціальної політики. Крім того, при формуванні «Основних напрямків соціальної політики України на період до 2004 р.», схвалених Указом Президента України у 2000 р., враховували «Основні напрямки розвитку трудового потенціалу України на період до 2010 р.».

Відповідно до необхідності подальшого вдосконалення концептуальних засад розвитку трудового потенціалу, соціально-трудових відносин потрібно напрацьовувати нові наукові результати у цій сфері та вносити зміни в зміст «Основних напрямків розвитку трудового потенціалу України на період до 2010 р.», яким властиві певні недоліки, що не сприяють виконанню головного завдання. Маємо на увазі некомплексність їх змісту, відсутність важливих складових, що сприяють формуванню умов розвитку трудового потенціалу і попередженню виникнення факторів ризику і загроз, які руйнують трудовий потенціал.

Доцільно було б дещо розширеніше подати зміст положень щодо регулювання соціально-трудових відносин. Не знайшли необхідного відображення в «Основних напрямках розвитку трудового потенціалу...» також особливості регіонального управління трудовим потенціалом, його взаємозв’язок з державним. І що особливо важливо, до складу «Основних напрямків розвитку трудового потенціалу...» доцільно включити розділ з механізму їх реалізації.

Є підстави вважати, що основні тенденції у сфері зайнятості та ринку праці зберігатимуться і на період до 2010 р. Зменшуватиметься кількість зайнятих майже у всіх галузях економіки, але темпи будуть дещо меншими за рахунок скорочення темпів вивільнення, з одного боку, та створення умов для зростання ВВП і необхідності в робочій силі, з іншого. Ситуація на ринку праці в перспективі значною мірою залежатиме від стабілізації та диверсифікації виробництва, повернення до стійких тенденцій нарощування його обсягів, створення нових робочих місць, особливо за межами промисловості, та активної соціальної політики, що забезпечить розширення сфери прикладання праці.

Реальні можливості поліпшення економічної ситуації, і, відповідно, вирішення соціальних проблем в Україні, можна розглянути на прикладі стану справ у промисловості та можливих перспектив на майбутнє. Як відомо, у цій галузі за останні роки визначились загальні позитивні тенденції, обсяги промислового виробництва постійно зростають. Таку стійку позитивну динаміку мають чорна металургія, хімічна, нафтохімічна, деревообробна та целюлозно-паперова, легка, харчова промисловість.

У той же час у попередньому році від’ємну динаміку мали такі важливі галузі, як паливна, електроенергетика, будівельних матеріалів. Загалом українська промисловість залишається складною, розбалансованою, дуже чутливою до факторів, що порушують економічну безпеку, соціально напруженою та екологічно малоприйнятною щодо світових стандартів. Здійснені перетворення поки що не стали надійною гарантією якісних зрушень. Тому концепція промислового розвитку потребує кардинальної переорієнтації на такі прогресивні сучасні чинники, як інформаційно-технологічні, творчо-інтелектуальні та соціальні. Водночас принципово мають бути змінені підходи до ресурсоспоживання в промисловості як основи поліпшення її економічних характеристик, зміцнення конкурентоспроможності та рівноправного входження у світогосподарську систему.Актуальною в науково-практичному плані залишається проблема економічної підтримки ефективно працюючого національного товаровиробника як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках. Її вирішення бачимо в площині кількох напрямків, а саме оптимізації податкового навантаження, усунення можливостей для недобросовісної конкуренції з боку зарубіжних виробників, розширення ефективної експортної діяльності в межах міжнародного правового поля, використання потенціалу організаційно-економічної інтеграції у світогосподарську систему.

Хоча в інвестиційній діяльності в реальному виробництві останнім часом спостерігається пожвавлення (особливо в Донецькій області), загалом ситуація не відповідає завданням масштабного технологічного оновлення промислових підприємств. Реальні бюджетні проблеми в державі, з одного боку, та принципи ринкової моделі, з іншого, виключають можливість повернення до практики масштабних централізованих капіталовкладень. Тому активізація дій держави в інвестиційній сфері можлива на основі посилення її регулюючого впливу шляхом запровадження заходів посиленої економічної мотивації до нагромадження коштів та їхнього використання на реальні інвестиції, розвитку нових форм і методів її участі в комерційних інвестиційних проектах, законодавчого та економічного сприяння формуванню розгалуженої системи інституційних інвесторів, включаючи венчурні фірми, захисту прав та інтересів найбільшого інвестора – населення.

Удосконалення управління на рівні основної ланки економіки, тобто підприємства, забезпечення ефективності промислового виробництва в сучасних умовах потребує докорінних змін в організації роботи, вдосконалення інноваційної діяльності, зниження витрат і підвищення фінансової стійкості, розвитку зовнішньоекономічних зв'язків, кадрового забезпечення перетворень. Особливої уваги нині заслуговують кардинальні зміни в управлінні в бік реалізації маркетингової концепції в промисловості, застосування прогнозних оцінок і стратегічного планування, колективного управління якістю продукції, її оновлення і диверсифікації виробництва, безвідривного навчання персоналу роботі в умовах ринку, освоєння підприємницького менеджменту, забезпечення соціальної відповідальності управління. Вирішальне значення має поширення використання практичних досягнень передових підприємств і фірм у цій галузі.