Наукові методи аналізу розміщення прод. сил
Природні ресурси поділяються Вебером на «локалізовані ма¬теріали» (мінеральне паливо, руди і т. ін.) та «повсюдні» (вода, пісок, глина і т. ін.). Виходячи із вказаних передумов, автор вва¬жав, що економічна вигідність окремих варіантів розміщення бу¬де варіювати залежно від постачання і попиту.
Враховуючи неоднорідність умов, підприємець буде розміщу¬вати завод у місцях з мінімальними витратами, які визначаються трьома головними факторами розміщення: транспортом, робочою силою і агломерацією чи дегломерацією (розосередженням) об'єк¬тів. При цьому враховувалась передумова, що транспортні витра¬ти залежать від ваги перевезених матеріалів і дальності переве¬зень. Виходячи з цих міркувань, точка мінімальних транспортних витрат повинна знаходитись там, де сума зважених перевезень сировини, яка доставляється на завод, і готової продукції, яка збувається на ринках, буде мінімальною.
З метою удосконалення свої моделі Вебер запропонував «ма¬теріальний індекс», який являє собою відношення ваги локалізова¬них матеріалів, що поступають на завод, до ваги готової продукції.Цей індекс дозволяє на основі знаходження пункту мінімаль¬них транспортних витрат визначити — чи знаходиться він ближ¬че до джерел матеріалів (індекс > 1), чи до ринку збуту (індекс < 1). Важливим є також введення Вебером «робочого коефіцієнта», що характеризує відношення витрат на робочу силу до сумарної ваги матеріалів, які витрачаються, і готової продукції. Він вважав, що в тих виробництвах, де вартість робочої сили висока, цей фактор може вплинути на переміщення промислового підприємства з місця мінімальних транспортних витрат в іншу точку (за умови, що економія питомих витрат на робочу силу компенсує більш високі транспортні витрати).
Значну увагу Вебер приділив агломераційній економії. Він вважав, що вигоди, які забезпечує агломерація, пов'язані з мож¬ливістю здобути в цих точках економію від укрупнення виробни¬цтва. В той же час він звертав увагу на те, що на певному рівні концентрації виробництва значно збільшуються ціни на земельні ділянки в швидко зростаючих містах, а це стимулює розосере¬дженість виробництва.
Слабкі місця в моделі Вебера піддавалися критиці з боку та¬ких вчених, як Хаміл, Мозес, Ізард, Александер, Дін, Гувер. В кін¬цевих заключеннях критиків робився загальний висновок про те, що веберівська модель розміщення, в якій взято за основу праг¬нення до мінімальних витрат, має багато вад із-за її відриву від реальних умов. Але при всьому цьому ряд вчених весь час пра¬цював над удосконаленням, перебудуванням моделі Вебера, на¬ближенням її до дійсності, до можливості її застосування в різних умовах. І в цьому плані пропонувались різні варіанти.
На першому етапі робіт зарубіжних вчених по розміщенню виробництва більша їх частина була присвячена окремим проблемам. Мета таких досліджень полягала в тому, щоб визначити найбільш вигідне місце розташування одного підприємства.
Менша частина вчених займалась розробкою загальної теорії розміщення господарської діяльності. Початок цьому напряму поклав В. Крісталлер (1933), який розробив теорію центральних місць і обгрунтував її емпіричними даними.
Економічні центри, що забезпечують продукцією свою окру¬гу, яка може бути як сільською місцевістю, так і розосереджени¬ми поселеннями міського типу, він назвав центральними місця¬ми. Ці місця він розподілив за рангами: чим вище ранг, тим більша територія, якій він постачає свою продукцію.
Крісталлер побудував свою систему центральних місць на ос¬нові того, що віддаль між сусідніми центрами повинна бути од¬наковою, а самі центри розташовані в вершинах рівносторонніх трикутників і відповідно зона збуту має форму правильного шес¬тикутника. В подальшому система центральних місць будувалась на принципі того, що в центрі тяжіння трикутника, утвореного трьома рівновіддаленими центрами, має бути розташований центр нижчого рангу. Подальша побудова мережі продовжується доти, доки не будуть визначені мінімальні зони збуту і централь¬ні місця нижчого рангу.
Крісталлер підтвердив свою теорію фактичними даними про число, розміри і розміщення центрів тільки на прикладі південної Німеччини.
У 1944 р. і пізніше з'явилися роботи німецького економіста А. Льоша. На відміну від А. Вебера, який намагався знайти місце для підприємства, що забезпечувало б підприємцю мінімальні витрати, А. Льош за основу брав максимальний прибуток.
На відміну від своїх попередників він розглядав не окрему га¬лузь чи підприємство, а всю економіку в цілому. Але разом з цим він вважав головним районоутворюючим фактором не спеціалі¬зацію економічного району, а ринковий збут товарів.